Коли габсбурґський трон, струснутий війною, захитався, й кігті, що цупко тримали за чуба всі нації Австрії в одній купі, ослабли, цісар Карл спробував удержатись на цій купі, виголосивши її "федерацією" — (маніфест 17 жовтня 1918 року). Але народи Австрії, почувши чуби свої вільними, не мали ніякої охоти добровільно віддавати себе на дальший визиск, хоч би й у формі "федерації".

І кожний народ поспішив самоозначити себе, як самостійне, незалежне ні від яких кігтів, державне тіло.

Тільки не українці. Така воля здалася галицько-українським політикам небезпечною й вони рішили, сконструювавшись у державне тіло, чуба свого з габсбурґських кігтів усе таки не видирати; а лишатись у "федерації". Єдиними противниками цього були соціальдемократи, які гостро протестували проти такої постанови національ-демократів, що вирішували ту справу. І тільки після того, як Карл через два тижні після свого маніфесту мусів тікати з Австрії й сама Австрія, як така, перестала істнувати, тільки тоді, хоч-не-хоч, українці мусіли ставати на свої власні ноги, коли не хотіли, щоб їхній чуб перейшов у польські руки.

А поляки, розуміється, дуже й дуже того хотіли й поспішно гострили свої деґенеративно-шляхетські кігті. Це було українцям відомо й це примусило їх тріпнути своїм загроженим чубом і взятись до зброї.

І от, вночи з 30 жовтня на 1 листопада Національна Рада видає наказ Ґенеральному Військовому Комісаріатові, (що істнував до цього як таємна військова орґанізація), обеззброїти польські війська, що були в Львівському ґарнізоні. Це вдалося зробити без проливу крови й майже вся Східна Галичина після того без боротьби перейшла під владу українців.

Національна Рада сформувала Правительство, Державний Секретаріат, і передала йому все управління крайом.40

Взявши владу, Нац. Рада, розуміється, зараз же (3 листопаду) видала Маніфест, в якому обіцяла народові всякі блага: і констітуанту по "п’ятихвостці", й національно-персональну автономію для "меньчостей" (поляків, євреїв, румунів) і аґрарну реформу на підставі скасування великої земельної власности й наділення малоземельних і безземельних селян панською земльою.

Демократично, справедливо, мирно й гуманно.

Але одна "меньчість", поляки, не захотіли помиритися з пануванням влади тих, над якими вони так довго, так паразітарно панували. Обдуривши українців своєю покірностю, вони зібрали свої сили, підготовились і напали на українців (4 листопаду) в самому Львові. І виявилось, що в поляків було більше сил. А більше було хоча би тим, що переважна більшість населення Львова була польська, а вона не мало допомагала своєму військові (головним чином так званими "боювками"). Три тижні тяглась боротьба за Львів і його околиці, але українці мусіли уступитися й Уряд український, як і Уряд наддніпрянський, мусів перебратись у закуток української землі, до Тарнополю, а трохи згодом до Станіславова, де й пробув біля шости місяців, поки не був витиснений польським наступом і не перейшов у наддніпрянський закуток, Кам’янець, общипаний і обсмиканий, у формі "диктатури" Є. Петрушевича.

Не складна історія боротьби дрібнобуржуазної галицько-української демократії за свою державність. І не щасливіше вона кінчилася, як боротьба наддніпрянської сестри її.

2. Антантський пес між Сходом і Заходом Европи.

Дві сили загубили Західну Область Укр. Нар. Республіки, (так вона офіціально стала називатися після з’єднання з Великою Україною). Одна сила — зовнішня, друга — внутрішня.

Зовнішня сила, репрезентована Польщею, була антантська реакційна імперіалістична політика, направлена з одного боку на боротьбу з робітниче-селянською Росією, а з другого — на яко мога більше пригноблення, обезшкодження й пригнічення переможеної Ґерманії.

На польську шляхту складалася почесна роля антантського жандарма й сторожового пса на Сході. А щоб пес міг бути в силі виконувати свої чисто "шляхетські" обов’язки, йому було зроблено як найпросторішу й найзручніщу собачу буду.

Польська шляхта на цьому гарненько спекульнула. Перше й найближче завдання на неї було покладено: кидатись з під воріт Европи на російську революцію й гризти її за литки, бо Пані Антанта почувала себе не зовсім спокійно в своєму імперіалістичному палаці перемоги, збудованому на кістяках десятків міліонів убитих нею людей. Але Польща, ота така надзвичайно окривджена долею, ота "вільнолюбна, лицарська" Польща, що півтора століття скиглила по королівських передпокоях усього світу й жалілася на утиски, на кривду царату, та Польща тепер виявила всю свою "лицарську" природу. Як злодійкуватий і нахабний льокай, який замісць того, щоб на дані йому гроші робити брудне панське доручення, краде їх і робить спекуляції, так антантський східний хам і жандарм, замісць того, щоб по рабськи битися з совітською Росією, як то йому було наказано, украв у пана свого всю військову зброю, дану для цього доручення, й кинувся з нею спекулювати на нещастю українського народа.

Польські дівізії Галера, сформовані, обучені, озброєні в Франції французами, обсажені французькими офіцерами, ці дівізії, в яких польського було тільки "гарматне м’ясо", які мали йти на большевистський фронт, злочинно битися проти російських робітників і селян, — польською шляхтою та її прислужниками "соціалістами", вроді Пілсудського, Дашинського й т. п., було повернено на вигідніще для себе злодійство, — проти українців для загарбання української землі, на якій павуками сиділи оті "лицарі з великого шляху", ота "свободолюбна страдниця", польська шляхта, ця найогидніша галузь соціальних паразітів.