Діло було, розуміється, не в нашій змові, бо тоді ще не наспів час для цього, а в тому, щоб "ліквідувати" тих українців, які могли перешкажати русько-німецькій змові. А ця змова вже майже й не ховалася ними й для діскредітації українського національного відродження робились усякі заходи.
Так, наприклад, для цеї мети було уряджено судовий процес у справі вкраденого банкіра Доброго. Банкір Добрий був собі звичайним фінансовим паразітом і не було чого робити таку помпу ради його звичайнісенької персони. Але німецьким ґенералам і руській буржуазії дуже на руку було роздмухати цю справу й показати й перед Европою, й перед Берліном, і навіть перед Україною, який то був український Уряд і чи варто дбати про українську державність.
Розуміється, вчинок з тим паразітом був непотрібний і недоцільний. Але в йому нічого ні "злочинного", ні навіть жорстокого не було. Паразіта тримали в добрих умовах, у прекрасній кімнаті, на добрій їжі. Коли других людей, революціонерів і соціалістів, большевиків, хапали й розстрілювали на місці без суду, слідства й оголошення й німецькі ґенерали не знаходили в тому нічого злочинного, а, навпаки, й самі те робили, то чому ж та сама українська влада не могла так само без суду, слідства й оголошення схопити другого чоловіка, якого вважала шкодливим для себе, й тільки трошки подержати його?
Але німецькі й руські паразіти, розуміється, так не могли міркувати, коли йшло діло, про члена їхньої кляси. А крім того ця справа давала їм у руки зброю й проти всього українства. І процес бучно й галасливо провадили кільки днів.
На жаль, не всі з обвинувачених українців поводились на суді з відповідною гідностю. Бувший голова Уряду В.Голубович, теж притягнений до цього процесу, наприклад, виявив таку слабодухість, з таким пониженням прохав у німців "не правосудія, а снисхожденія", що всякий українець скорчився від сорому, а русько-німецький аліанс аж затанцював од задоволення: от, мовляв, тепер ви бачите, які люди у них!
З тою ж самою метою діскредітації всього українства розпускались ріжні брудні чутки про бувших міністрів, над деякими навіть був намір учинити знов судовий бучний процес, але через відсутність доказів і яких будь даних прийшлось одмовитись од суду.
Але що найшкодливіще було для українського відродження, то це та надзвичайно підла, мерзенна провокація, яку робили провінціальні власти, оті старости, карні офіцерські сотні й т. п. Роблячи всякі насильства й жорстокости над населенням, вони старалися усиленно підкреслювати, що це робить українська влада. Порячи різками яке небудь село, офіцерня всякими способами маніфестувала, що це робить з селянами українська влада й робить в ім’я української держави.
Селяне й самі добре відчували, що їх катовано через оту українську державу, а ці провокаційні, умисні підкреслювання ще більш розворушували їхню ненависть. Не маючи змоги розібратись у тому, що вони іменно за офіцерсько-панську українську державність мусіли так тяжко розплачуватись, селяне переносили свою ненависть взагалі на українську державність і навіть на саму ідею українсько-національного відродження. Слова "Україна", "Українська Держава" тепер асоціювались у них з словами "Німецьке військо", "Гетьман", "пани", "старости", "карні експедіції", "офіцерня", "різки" й усяке инче страхіття.
Лизогуби, гутніки, старости, офіцерня це добре розуміли й спритно користувалися цим способом для успіху своєї русько-німецької змови.
5. Неминучий наслідок підготовчої любови.
Ні меморандуми Національного Союзу, ні його пониження не помагали. Реакція набірала все більшої й більшої сили, нахабства й ціничної отвертости.
Особливо це яскраво зазначилось, коли гетьмансько-німецьким міністром внутрішніх справ став московський адвокат І. Кістяковський. Переконаний реакціонер, отвертий і ціничний ідеолоґ клясового грабіжництва, вірний наймит "Протофіса", член ріжних акційних товариств, цей самовпевнений і ціничний нахаба, маючи тонкий нюх, спочатку прикинувся страшенним українським патріотом і самостійником. Він так ловко вдавав цей патріотизм, що деякий час багато з українців вірили йому й навіть уважали за щирого оборонця національних українських здобутків. Цей "патріотизм" поміг цьому аферистові пробратись на посаду спочатку державного секретаря, а потім і міністра внутрішніх справ.
Німцям дуже було корисно мати такого чоловічка на посаді міністра внутрішніх справ. З одного боку він був ніби українцем, самостійником; значить, для українських кол немов би своїм. З другого ж боку, знаючи цього індівіда, вони були певні, що він любої хвилини продасть свій дешевий патріотизм за невеличку платню. З третього боку це був такий негидливий суб’єкт, що його можна було вжити на всяку брудну, нечисту роботу. З четвертого боку, він мав, таке колосальне нахабство й безсоромність, що їх можна було вважати при потребі за сміливість і рішучість характеру.
Гетьман, ця нікчемна, політично безграмотна фіґура, слабовольна й амбіціозна істота з славолюбними мріями про гетьманську корону, попав у цілковиту владу до цього нахабного афериста. Особливо "міністр" привабив його тим, що, по старому царсько-жандармському методу, почав утворювати ріжні тайні орґанізації й тут же немов ловити їх. Майже що дня в руки Кістяковського попадали ріжні "злочинці", які от-от мали зробити державний переворот або вбити "ясновельможного пана Гетьмана". Це зробило "Слинявого" (як офіціально називався цей руський ґенерал в українських колах) просто рабом ловкого "царедворця".