Степан одривчасто одповідае, не зупиняючись, не піднімаючи більше голови і скоса поглядаючи на вікно офіцера. Він іноді стріпує довгим волоссям, яке лізе йому в очі, і весело поблискує своїми білими зубами. З обох боків ідуть конвойні і, не встигаючи за його прудкою ходою, спотикаються і незграбно несуть в руках винтовки.

Степан просидів троє суток у «темному» за нелегальну надпись на стіні і тепер здається всім новим і наче «з волі».

Чується:

— Ну, що? Як в темному?

— Нічого!

— Клопів багато?

— Легіони! Я їх чаєм частував. А у вас що новенького?

— Мечтатель на сім суток у темний пішов.

— Та невже? За віщо?

— Опарив двадцять два, як той підслухував під вікном.

— Та сім суток за це?

— Атож.

— Земляк! Не разговаривай! — зупиняє його конвойний.

Степан обертається до його, пильно дивиться йому в лице і питає:

— А ти з якої губернії?

— Саратовської.

— Ну, от! А я Київської. Які ж ми земляки? Конвойний усміхається, йому, очевидячки, подобається сей жвавий «важний».

— Це все одно! Всі — земляки! — говорить він.

— Правда! — весело підхоплює Степан. — А що правда, то не гріх. А коли ми з тобою земляки, то ти й не докучай мені, любий чоловіче, бо я, соколе, в темненькому був, світу божого не бачив, голосу людського не чув. От що, голубе, землячок із Саратовської губернії.

Саратовець усміхається, усміхаються й другі солдатики, причому конвойний з дитячою губою кожного разу, як Степан проходить коло ґанку, старається сказати йому щось приємне і як-небудь висловити своє співчуття.

А Степан, ходячи, закладає часом руки за шию, підні-ма голову до неба і, глибоко-глибоко зітхнувши, звертається до вікон і каже:

— А все-таки гарно жити!

І всі товариші, як публіка в театрі, сидячи в своїх вікнах, наче в ложах, слідкують за ним ласкавими очима й усміхаються тою ж радісною посмішкою.

Саратовець теж усміхається і, говорячи так, щоб непомітно було з офіцерського вікна, бурмоче:

— Звісно, що рай… як після карцера… гарно… Сонечко… і воздух… Що й казать… Я знаю…

Степан добрими очима дивиться на його і починає розпитувати про Саратовську губернію. «Землячок» розм’якшується ще більше, і розмова знов опановує всіма. І знов ангел правди зліта в подвір’я неправди, і не стає ні арештантів, ні конвойних.

І вмить… все враз щезає. Солдатики, що стояли на ґанку, вмент чогось витягуються, роблять напружені обличчя, і всі, як по команді, повертають голови в один бік. Стає тихо. З ґанку, помалу ступаючи, як звірюка, що впевнена в своїй здобичі, сходить «каен» ’, караульний офіцер, і, зробивши декілька ступнів, зупиняється. Розмова стихає, але «каен» мовчки дивиться, мов любуючись, в спини Степанові й конвойним, що весело балакають між собою, і важко сопе.

— Кан-н-вей-н-ние! — раптом пронизливо виривається у його з горлянки.

Конвойні й Степан хутко озираються, і сей бачить, як лице саратовця враз блідніє, покривається чимсь напруженим, тупим і гидким.

— Веди його сюди! — робить офіцер рукою знак.

— Ходім! — бурмоче саратовець і йде вперед.

— Що? Хіба вже кінець прогулці? — звертається Степан до офіцера.

— Кінець!

— Через що?

— Через те, що ти балакаєш!

Степан від «ти» червоніє і, спалахнувши, скрикує:

— Прошу не «тикать»! Я не салдат!

— Наплювать мені! Сказано не балакать, значить — не балакать… А вам я ще покажу, с-сукини с-сини! — з ненавистю шипить він до конвойних.

Конвойні завмирають; вартові не ворухнуться; ті, що співчували на ґанку, ні живі ні мертві. Нема ні гніву, ні суму, ні думки, ні співчуття, нема нічого того, що тільки що світилось в їхніх зляканих тепер очах. Якась сила змела це, як легкий пух.

— Ще рано йти в камеру, — похмуро говорить Степан. — Нам полагається по інструкції півгодини на прохід, а я й п’яти хвилин не гуляв.

— Бери його! — не одповідаючи Степанові, показує на його офіцер конвойним і важко сопе.

Конвойні хапають Степана під руки і починають тягти за собою.

— Сміліше бери! Чого церемонитесь! — кричить офіцер.

— Геть під три чорти! — впирається з гнівом Степан. — Я не піду! Нам півгодини полагається, і ніхто не має права…

— Я — тут право! Чуєш, ти?! — враз скажено перебиває його «каен». — Прикажу — і розстріляють тебе, як с-собаку! Чуєш, ти?!

Степан блідніє і ввесь якось перехиляється наперед. На мент все мов завмирає в напруженому чеканні. Враз Степан скрикує і кидається вперед на офіцера.

— Хватай!.. Не пускай його!.. Бий його! — одстрибу-ючи назад, кричить офіцер, і Степан чує, як щось хапа його ззаду за плечі і з дикою силою тягне назад.

— Не смій бить! Не смій бити! — раптом виривається разом з кількох вікон. Степан інстинктивно підніма над головою руку й хутко озирається. Саратовець, люто витріщивши очі, з незрозумілою ненавистю стоїть з піднятою винтовкою і важко дихає.

— Не смій бити!.. — несеться з вікон. — Пусти ви-нтовку!

—— Таскай його!.. — хрипить офіцер. — Ви чого стоїте?! — раптом озирається він до конвойних на ґанку. Ті стріпуються і, плигаючи з східців, біжать до Степана й починають товпитись біля його.

— Хапай за руки, за ноги! Неси христопродавця в темний!

І от вони, ті, що дивились на сього «важного»-такими добрими, ласкавими очима, ті, що так зітхали, прислухаючись до його мови, тепер вони дикі, злі, люто хапають його за руки, за ноги, сопуть, шарпають і, покірливо поглядаючи на свого начальника, починають нести до ґанку. Через хвилину під страшенний крик безсилої злості і гніву, що несеться з вікон, всі зникають у дверях, товплячись і незграбно ступаючи.

Вартовий з випнутими щелепами боязко дивиться в спину офіцерові і з ненавистю погляда на вікна.

Раптом офіцер знову з’являється на ґанку і, звертаючись до вартових, кричить:

— Вартові! Слухать мого наказу: почуєш хоч одне слово з вікон, стріляй. Три рази перестережи і стріляй. Чуєте?

В вікнах тихо. Офіцер зникає. Настає глибока, гнітюча тиша. Вартові ходять рівною, твердою ходою, одноманітно постукуючи підборами і пильно поглядаючи угору, на сих блідих, патлатих людей, які наче прикипіли в німому одчаю-безсиллі до ґрат і навіть не ворушаться, ніби вони витратили всі сили на сей одчай.

— Ні! Так неможливо! — враз скрикує Петро. — Так неможливо!.. Я не можу більше так… Я це… просто… Я пропоную голодовку!

— Довольно разговаривать! — кричить суворо вартовий.

— А що? Стрілять будеш? — в’яло питає Андрій. — Стріляй, земляк, слухайся начальства, нам все одно, — гірше не буде… Не пройде голодовка, — так же в’яло говорить він до Петра. — Не дадуть голодать; звалять і будуть силою годувати.

— Не разговаривай, — рішуче знімає з плеча винтовку вартовий і націлюється.

— Стріляй, земляк, стріляй, не бійсь! — байдуже і так же в’яло говорить Петро і, обхопивши руками гра-ту, безсило притулившись до неї лицем, завмирає.

Тихо. Місяць, що перше виднівся на голубому небі, як маленький білий шрам, зробився жовтішим, і небо потемнішало. Сонце сховалось, і в подвір’ї стає ще затишніше.

— Так що ж, земляк? — раптом тихо чується з Петиного вікна. — Будеш стрілять?

— А що? Пожалію, думаєш? — буркав вартовий.

— За що ж ти будеш стрілять?

— А що ж мені, за вас під суд іти? Тоже!

— Та хіба ж ми тобі яке зло зробили?

— Не разговаривай!

— Ех, земляк, земляк!..

— Слышь, ти? Говорят тебе, не зевай!

— Та плюньте, Петя, — безсило говорить Андрій. — Охота вам…

За стіною тюрми чується ніжний-преніжний згук мандоліни. Хтось, мабуть, іде в поле. А на подвір’ї так хмуро, так гнітюче-тихо. Місяця не видно, він наче засоромився людської мерзоти і прикрився густою хмарою.

Тихо. Липина й бересток, ніби й собі злякавшись страшної темної сили, не шелестять густим листям і, близько притулившись одне до одного, тільки вряди-годи щось боязко прошепотять і знову замруть.