Слон песніо свою Про жисть горькую мою, А жисть горькая моя, До чсго тьі довела.
Що далі розвичялась історія «горькой жисті», з більшим захопленням і вогнем танцював Залєтаев. Коли доходило до кінця, він впадав в екстаз і разом з хором задихане й хрипло вигукував:
Ти, холера, поди прочь, Кавалера не морочь, Как такому кавалеру Да любить таку холеру. Поди, поди, стерва, прочь!
І після цього падав усім своїм міцним, як із дуба витесаним, тілом на худорлявого Тимошку, тяжко дихав і витирав піт. Голова його ставала ще більш розчучверена і зовсім була схожа на купу вовни. (Правда, розчучвереність завжди була з ним, хоч би він найгладіпе зачесався й виголився. Я думаю, це походило з його кудластих сірих брів і настовбурчених вусів).
Ми всі, останні, мовчали при вибухах такої веселості. Спочатку пробували умовляти Залставва, але він реготав і одповідав нам:
— Пішли ви к чортам собачим! А що, ми повинні співать «На бой кровавмй»? Подумаєш! Гадає, як заспіва «На бой кровавьій», так і справді кровавкй. Що хочу, те й співаю. Співайте й ви, що хочете. Я вам забороняю? Чи я протестую, хк ви щось робите?
Це прйвда, — він ніколи не іаважав робити нам, що ми хотіли. Іноді мм вголос читали книжку, яку нам давали з других коридорів на який-небудь один день. Треба було читати якнайшвидше. Залєтаєв нудився, тікав, співав, свистів, але не протестував.
В крайньому разі міг розважатись з Пінею. Піня, звичайно, стояв собі тихенько де-небудь, лагідно й несміло посміхався і слухав товаришів. Залетавв хапав його за ногу і, як ягня, волік до себе в барліг на койку. Не датись Залєтаєву Піня не міг, — він весь був трохи більший за одну ногу лідера анархістів. Він тільки кротко й боязко посміхався.
— Ну, Піню, на волю хочеш? — питав Залєтаєв, заціпивши Піню між колінами.
— А хто не хоче на волю? — одповідав Піня, кривлячись від болю.
— Справедливо. А чом же ти не хочеш тікать з нами? Ти ж теж каторжанин.
Та треба зауважити, що Піня, як рили підкоп, страшенно боявся і не міг спати від страху. Чого він боявся, — невідомо, але через це й тікать не хотів, йому пропонували не раз.
Піня на питання винувато посміхався й обережно викручував худеньку дитячу руку з лахматої, в рижому волоссі лапи Залєтаєва. Але той держав міцно.
— Ну, чого ж ти мовчиш? Ех, ти, соціал-демократ! Поступай в анархісти, молодцем зразу станеш.
І на цю пропозицію Піня посміхався. Іноді Залєтаєв раптом робив таємне лице і глухим голосом говорив:
— «Тук, тук, тук!» — Потім зразу зміняв вираз лиця на суворий, здивований і кричав: — «Кто там?» — «Мі», — одповідав собі ж тоненьким, солоденьким і приниженим голоском. — «Хто мі?» — суворо. — «Зади». — «Скольки вас?» — «Раз…»
Вся кумпанія неодмінно кожного разу весело й добродушно сміялась, а Піня все так же посміхався. (По національності він жид).
Я ніколи не бачив на маленькому веснянкуватому лиці Піні гніву, обурення або навіть суму чи журби, цих звичайних тюремних мешканців. Він на все трошки несміло, трошки ласкаво, трошки добродушно посміхався.
І я думаю, це було неспроста. Напевне, колись давно уже, може, ще тоді, як був Піня у «жестяного мастера» в науці, коли той бив його паяльником по голові або як «гоїше їньгеле» цькували по вулицях собаками, мазали губи салом, він раз на все собі сказав: «Знаєш що, Піню, ти мовчи! Ти найменший, найпослідній чоловік у світі, і ти собі мовчи та посміхайся. Так буде лучче. Тебе б’ють по голові, а ти собі посміхайся. Тобі дають разом з Шариком вилизувать миски, — вилизуй собі. Єсть люди більші, багатші, дужчі; єсть менші, слабші, ти ж, Піню, найменший, найбідніший, найслабший».
І от через те, напевне, Піню нічим не можна було ні здивувати, ні образити. Коли в камері ішла якась суперечка, співали, читали, розмовляли, а Піня хотів взяти ближчу участь, і його не слухали або одпихали, він собі з того нічого не робив і ні на хвилину не думав, що йому можна образитись. Це так і слід було.
Коли з Піні сміявся хто-небудь і обижав, а другий заступався й обороняв, Піня і до того, і до другого однаково посміхався, несміло й добродушно-винувато. Мабуть, як у його витрусили бомбу, дану йому на схованку, і потім били в участку, він так само реагував на те, як тоді, коли «жестяной мастер» одкручував йому од голови вухо за перекинуте олово.
Хто його зна, може, це була помилка з боку Піні, але безперечне те, що він сам так на себе дивився, сам щиро й непохитно вірив, що він — найменший й найпослідній. А тому не було нічого дивного в тім, що навіть уголовні, які носили нам в казанах кандьор, і ті прикрикували на Піню:
— Ей, Піню, чого гав ловиш? Миску давай. — А Піня й до їх посміхався так само. А щодо Залєтаєва, само собою, що про ніякий протест у його й начерку думки не було. Та ще під таку хвилину, коли останньому було нудно і хотілось розважитись. І Безладдя наше тягнулось. Всі спроби змінити старосту й установити в коридорі якийсь лад незмінно натикались на буйно-веселе, певне в своїй силі протидіяння анархістів.