— Ну, ні, голубе, ми вашого брата розуміємо. А потім одмовитись, заслабнути й тому подібне? Ні, вибачайте! Почекай уже до самого побігу. Побачимо, як ви свою одважність покажете… Я, панове, проти жеребка тепер!

Дійсно, це було незручно, ми мусили згодитись з ним. Тоді Піня, блідо посміхаючись, сказав Залєтаєву:

— Я тільки для того, що в когось є мама, або сестра, чи хтось другий, так щоб встигли приїхать побачитися. Може, це дуже трудно їм.

— Ну, це ніжності! Можна й без мами обійтись. Мама, тато, бабуся ще.

— Годі про це. Кінець! — понуро перебив його Голубов.

Ми розійшлись по своїх койках.

І от почалось готування до побігу. Підкоп ще протягнули трохи, так що лишилось всього стільки, щоб не провалилось під вартовим, кроки якого іноді ми чули. На це треба було покласти ночей сім, бо копали майже голими руками, щоб не робити шуму. За час копання вийшла знов сутичка Піні з Залєтаєвим. Залєтаєву конче хотілось, щоб Піня також копав, а Піня не хотів. Це не його була функція, його обов’язок дивитись, щоб усе ішло як слід, а не копати. Чи вартовий пильнує біля дверей, чи немає гомону в коридорі, чи не треба кому з копаючих випить подать, це Пінине діло, а копать — ні.

— Ну, чекай же ти! — один раз пригрозився Залєтаєв. Що він думав, ніхто не знав, а найменше Піня. Але се на його не зробило ніякого враження. Це ж Залєтаєв, хіба можна серйозно ставитись до його. Крім того, Піня був, очевидно, зайнятий іншими переживаннями. Тепер він зробився далеко поважніший, ніж раніше. Він так само бігав по камерах, ділив передачі, розносив сніданок і вечерю, але в поводженні його стало менше нервової хапливості. Іноді він навіть дещо забував, плутав і не міг пригадать. Часто задумувався і здригував усім тілом, як зверталися до його. Часом вночі, прокинувшись, я дивився на Піню і бачив, що він не спав і лежав лицем догори з застиглими, широко розплющеними очима. Зачісуватись перед дзеркальцем перестав і навіть у другий коридор бігав з розкудовченою головою. Щоки зблідли й схудли.

Правда, всі ми, тікаючі, були в особливому настрої, але у нас це так не кидалось в очі, як у Піні. І на Піню почали поглядать з посмішкою. Знов зачувся сміх, жарти з його. Правда, жартувала тільки наша камера, та й то не голосно, бо побіг в жартах грав неодмінну роль, але для Залєтаєва і цього було досить. Він і сам ще більш зачучверів, але робив усе можливе, щоб якомога довше відтягнуть день жеребка. Чого йому хотілось, ми не знали, — все вже було наготовлено, на волі і тут, лишилось тільки призначити день. Але ледве заходила розмова про день, Залєтаєв щось вигадував знов, і мусили одкладати.

Чи не чекав він, що Піня не витримає мук чекання й одмовиться? Ну, то він дуже помилявся. Я балакав якось з Пінею:

— А що, страшно трохи, Піню? Піня потиснув плечима і сказав:

— А що буде чоловік робить?

— Ну, як дуже страшно, то ніхто не силує, одмовитись можна. Я принаймні не знаю…

Мені хотілось подивитись, яке це зробить враження на Піню.

Він зітхнув:

— Ну, да, вам таки можна одмовитись.

— А вам?

Піня вибачливо посміхнувся:

— А ви мені скажіть, когда пароход потопає і всі рятуються, то капітан біжить поперед чи позад усіх? Ну? Чи страшно, чи ні, а стій. А як євреї колись у пустелі блукали, то вожді їхні позаду йшли? Вони тікали? Га?

Якщо Залєтаєв рахував на Пінин страх, то він рахунки міг покинуть, бо у Піні було щось інше, крім страху.

Але, нарешті, настав-таки той день, як уже ніщо не перешкоджало.

Ввечері тягнули жеребок, і він випав Сердюкову.

Ні Сердюков, ні ми з цього приводу нічого особливого не виявили. Сердюкову так Сердюкову, комусь мусило випасти. Що було у Сердюкова та й у нас всередині, це інша річ, але зверху всі ми були серйозні, діловиті і хіба що занадто хапливі. Та Тимошка ще, як людина безпосередня, не видержував тону, то співав цілий день, то прощався з товаришами по камері, то задумувався так, що не чув, як його шарпали.

Вночі о першій годині по знаку Піні ми тихо підвелися й по одному стали залазить під нари, поклавши замість себе зарані наготовлені опудала. Піня заліз останнім.

Між іншим, пам’ятаю, що ще там, під нарами, при невеличкому світлі лампи я звернув увагу на його очі. В них був такий вираз, якого я не бачив і в царевича Піні: напружено-хиже, мало не жорстоке, гостре, все помічаюче й ніби нічого не бачаче. Але приглядатись не було коли.

Наш підкоп виходив з-під фундаменту. Фундамент же був виведений так, що біля його попід всім будинком тюрми ішов досить широкий рівчак, немов іще один коридор. В цьому коридорі перед діркою підкопу ми всі зупинились. У дяді Дум-Дума в руках був електричний ліхтарик, який кидав сліпучий сніп молочного світла на вогкі чорні стіни рівчака. Чи від цього світла, чи від чого іншого, у всіх обличчя здавались дуже блідими, а очі надзвичайно блискучими.

Балакали’пошепки. У Сердюкова в руках був револьвер, один на всіх. Але стрілять з його Сердюкову можна було тільки тоді, коли він повалить вартового на землю, приставивши револьвер до самого тіла. Тоді і згук буде приглушений, і шансів більше за те, що не промахнеться.