… От, я вам розкажу… Був у мене, знаєте, один приятель, земський начальник; положим, він і тепер єсть, тут, у сусідньому уїзді. Дак з ним така історія вийшла. Доносять йому, знаєте, що в одному селі появилися оці бумажки, прокламації, значить… Летить він туди. Приїжджає… "Подать мені бумажки!" Подають. "Зібрать усе село до волості!" Збирають. Діди, баби… словом, старе й мале… "Слухать усі сюди!" Всі настопирчують вуха… Читає… Прочитав, потім до їх так грізно: "Ну, сукини сини, бачите, що ви читали?!" А вони:

"Та бачимо, спасибі вам… Так добре прочитали, що як на долоні все. По-божому написано, справедливо…" — "Як?! Та хіба я вам, сякі-розтакі ви сини, для того читав, щоб ви хвалили?" — "А для чого ж ?.." От тут з ними й балакай! От тут ти йому й роз’ясни, що те, що по-їхньому написано, по-божому, а для начальства по-чортячому. "Там же (каже, значить, мій приятель) говориться про те, що начальства слухать не треба, там же бунтують вас". — "А що ж, — кажуть йому, як правда". — "Як правда?! То ви й на царя возстанете?" — "А що ж, кажуть, як все одно погибаєш. А чи так, чи сяк, а чорт один. Та краще ж за правду погибнуть!" От тобі й роз’яснив! Бився, бився з ними, плюнув та й поїхав.

— Ну, й что ж?.. — зацікавлюється Дуринда.

— Ну, та й що ж! Оце недавно взяли та й змовились не йти до свого поміщика на роботу. "Хай, кажуть, платить не так, як він хоче, а як ми хочемо. Годі, кажуть, обдирати нас". От і роз’яснив. А не роз’ясняй він, вони б, може, й досі не знали, чого їм треба і як треба робити…

— Да, вот и у меня это самое… Не хотят, да й все… — задумливо якось бубонить Дуринда. — Давай им по 20 копейок надбавки. Если б не жатка ваша, так хоть й в самом деле давай.

— Ну, от! — живо підхоплює Самоцвіт. — Це у вас, потім у другого, у третього. Та й роби з ними, що хочеш… А все роз’яснєнія… Ні, голубе сивенький, тепер не той час, тепер, брат, мужик не той… Тепер ти його тільки силою держи, та й то бійся… А роз’яснення — це смерть… Ти йому одне, а він тобі друге, ти йому кажи: "Бог велить слухать царя й начальство"; а він тобі: "А Бог сказав, щоб рівні були". Ти йому: "Бог велів у поті чола хліб зароблять"; а він тобі: "А Бог велів усім робити, а чому пани нічого не роблять?" Ти й мовчи йому, бо це сам Бог говорив… Да, тепер не той час… Тепер мужика не обдуриш… Тепер він уже й сам більше тебе знає… Ви думаєте (тут земський начальник понижує трохи голоса й озирається)…  ви думаєте, що той царський маніфест на пользу пішов?.. Ви думаєте, що мужик справді повірив, що йому треба слухать своїх земських начальників та дивиться, як у пана є земля, а у його нема? Кий чорт! Ще тільки гірше вийшло, бо до маніфесту вони все думали, що цар їм поможе, а тепер бачать, що й цар за панами… Да!.. Ех, ви вже повірте мені… Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив… Знаю вже їх, як свої п’ять пальців… і скажу я вам, що багато-багато, як ще з 10 год подержиться от так… А там!

Земський начальник сумно підморгує: робить пальцями, ніби вбиває блоху, змовкає. Дуринді робиться чогось сумно-сумно і страшенно жаль себе. Йому здається, що от приходять уже мужики, забирають у його все й навіть Самоцвітову жатку, лають його, й навіть Гаврасим, якому він дає завжди легкого тютюну, теж накидається на його й жене його з землі і з економії.

— Ерунда! — усміхається він. — Ничего с того не будет…

— Що?? — визвіряється Самоцвіт. — Не буде? Ви говорите, не буде?

— Не будет! — нерішуче усміхається знов Дуринда.

Самоцвіт робить раптом серйозну пику і твердо протягує йому руку:

— Об заклад!.. На тисячу рублів і в придачу мою жатку, коли через 10 год етого не будєт! Хочете?

Дуринда не рішається й щось бурмоче.

— Ага! — усміхається вже Самоцвіт. — Боїтесь… Нєт, голубе сивенький, що правда — то правда… Не треба мудрувать, от що! Не треба політикувать… "Роз’яснять, пояснять"… В морду! От і все роз’яснєніє. По-моєму. Нікакіх роз’ясненій! "Винуват?" — "Винуват, ваше благородіє!" Р-раз, два… Третій раз у вухо — і марш… І весь суд… А то тягнуть його, панькаються з ними… "ви" йому говорять… А мужичва те собі і в голову забирає… "Ага, думає, мене бояться, зо мною церемоняться"… Да! От подивитесь зараз на мій суд, як я розправляюся з ними… Власне, суд скорий, правий і справедливий! От зараз прийде один… мужичок… Каналія, первий чорт! Вже два рази замічався в тому, що заводить розговори з мужиками про панів, про землю… та про все таке… Прийде… "Винуват?" — "Винуват, ваше високородіє!" (Вони вже мене знають). Раз, два… третій у вухо — і марш! І ніяких роз’ясненій!.. І він знає що, і я знаю… А почни я йому роз’яснять, то він більше взнає, ніж уперед знав… Та й другим почне розказувать… А за те ж не битимем, що мої слова розказуватиме… Да!.. Я от десять год у цім селі, а спитайте кого, чи у мене було коли, щоб вони устроїли якусь свою змову, щоб якийсь бунт був… Як у раю!.. Тепер-от по тридцять копійок у день роблять мені!.. По тридцять копійок!.. А скажу, й по десять робитимуть… Да!.. І ще десять год буду — і нічого не буде! Ось зараз прийде цей Никонор, наб’ю морду — і всім розговорам у селі кінець… А потягни я його в суд за неблагонамєренность, значить, посади я його в тюрму… Що буде? Посидить місяць, два, вийде, та й годі. А за ці два місяці такого там набереться, що хоч два годи бий його, то не виб’єш… Ні, голубе мій сивенький, ще одно, чим можна здержать мужика, то… бить його треба… Бить, бить і не давать і вгору глянуть… І мовчки бить, без усяких розговорів! Да!..