По кафе й ресторанах, внизу глибочезних вулиць, у вогких затінках барів паряться пітні, гарячі купи людських тіл. Нагріте згори двадцятьох поверхів залізо й бетон безупинно пашать теплом і випарами людей. Спалений бензин, тютюн, гас густою атмосферою стоїть, як вода в озері, в берегах кам’яного міста. Небо бозна-де, десь далеко далеко над височенними прорізами велетнів-будинків. Сонце кипить десь там, над ними, палає, клекотить, і тільки часом дивом якимсь просковзне вниз, перестрибуючи з металу на скло, така бліденька, жовтенька, недокровна смужечка. В руках розпарених, знеможе-них живих істот довгі шматки паперу, з яких вони висмоктують у себе хвилювання, тривогу, роздратування. Із склянок же вони всмоктують у себе повільними ковтками маленькі різнокольорові дози отрути й щохвилини витирають із набухлих облич лоскітливий піт.

Доктор Рудольф цю частину свого маєтку оглядає з жалем і досадою. Чекайте, чекайте, ви, нещасні самогубці!

Перед магазином Крумпеля, як звичайно, величезна юрба. Вся вітрина миготить переливчастим голчастим блиском брильянтів. Кольє, персні, шпильки, голе каміння, справжнє, фальшиве, кругле, довгасте, воно то крутиться на спеціальних кружалах, то дрібно труситься на місці, то важно, велично лежить непорушне на оксамитних подушечках і все випромінює блискаючі кольори, легкі, прозорі, грайливі. З очей публіки випромінюються заздрість, жадність, тупа задума, нелукаве милування, німий захват.

Доктор Рудольф зупиняється й з веселою цікавістю вдивляється в обличчя. В очах у нього блискають нестримні сміхотливі іскри, як у людини, якій жагуче хочеться розповісти смішний анекдот.

— А, правда, неможливо собі уявити, що колись оцими цяцьками будуть гратись діти на вулицях?

Дама в прозорому, як крильця бджоли, капелюшку здивовано озирається й бачить такі одверті, чисті, любовно-насмішкуваті очі, що не знає, що сказати.

— Правда, неможливо? А уявіть собі, що настане час, коли вся вартість цих камінчиків буде рівнятися вартості всякого іншого камінчика. Трудно собі уявити? Правда? Га?

І дама, і вся юрба настромлюють на свої очі чудного чоловіка, і по їхніх обличчях, з яких ще не зійшли чари вітрини, починає грати непевна посмішка: божевільний чи п’яненький?

Доктора Рудольфа страшенно смішить цей усміх. Ах ви, бідолахи, ах ви, замацапурені малесенькі дикуни, що з виглядом вищості сміються з людини, яка не вірить у колосальну, містичну вартість металевого ґудзика від штанів солдата.

— Панове! Я вас дуже прошу запам’ятати собі: незабаром кожний із вас зможе мати собі скільки схоче оцих «дорогоцінностей». Чуєте? Але попереджаю: вартість їх буде така сама, як отого скла з вікна, розбитого на шматочки. Будьте здорові, мої панове, і хай вам буде добре без камінчиків і гудзиків од штанів!

Весело й мило похитавши головою, доктор Рудольф, не хапаючись, іде далі, а юрба регоче й проводжає його криками, в яких чується порада не заходити дуже часто в шиночки — в таку спеку це річ небезпечна.

Доктор Рудольф слухається поради й сідає на трамвай. Трамвай, безумовно, річ хороша й корисна в його господарстві. Де ж його перейти пішки такі величезні віддалення, на яких порозлазились кам’яні нарости міста. Нехай бідні комахи хоч на пару хвилин дадуть спочивок ногам.

Він увічливо й привітно уступає місце старенькому чоловікові, він може й постояти. Кондукторові дає за білет першу золоту монету, що попадається йому під руку, а коли милий смішний чоловік хоче відрахувати йому решту, доктор Рудольф, розуміється, спиняє його.

— Решти мені не треба Візьміть собі, пане кондукторе. І кондуктор, і пасажири вражено зиркають на щедряка, який, одначе, виглядом своїм не робить враження мільярдера.

— Хутко, пане кондукторе, ні плати, ні решти взагалі нікому не буде треба Запевняю вас. Не вірите?! Га?

Ну, ясно — ненормальний. Кондуктор, звичайно, користуватись цим не може й з уважним, співчутливим виглядом подає «багачеві» решту. Доктор Рудольф весело сміється: йому не потрібні гроші, пан кондуктор сміливо може лишити ці круглячки в себе А, зрештою, розуміється, коли кондуктор не хоче, можна забрати їх.

Милі, бідні дикуни пильно поглядають на чудного чоловіка. Подумайте собі: він сумнівається в містичній вартості солдатського гудзика. Ну, поглядайте, поглядайте, це так натурально й необхідно для вас.

— Що, пане кондукторе, трудна ваша праця? Особливо в таку спеку?

Пан кондуктор обережно й ввічливо згоджується з чудним пасажиром.

— Ви, розуміється, пане кондукторе, не з приємності відривати ці папірці працюєте. Правда?

Пан кондуктор неохоче посміхається: він хотів би знайти на світі такого чоловіка, який із приємності захотів би роками щодня з ранку до вечора тільки те робити, що відривати папірці й роздавати їх людям.

— І не знайдете, дорогий пане кондукторе, не знайдете. Адже, наприклад, далеко приємніше оце взяти та поїхати в ліс, лягти на траві лицем до неба й мружитись на сонце. Га?

Кондуктор знову посміхається — добре тому лежати, у кого їсти є що.