Принцеса Еліза заплющує очі й сидить так. Граф Адольф підводить голову, але, глянувши на її світлість, знову швиденько прибирає ту саму позу, ще нижче нахиливши лице.

Раптом принцеса підводиться, велично випростовується й сухо, твердо випускає з ледве розтиснених уст слово за словом:

— Графе, я прошу подати до відома пана Мертенса…

Вона на мить робить паузу, немов їй забиває дух, а граф

Елленберг, швиденько підвівшись за принцесою, весь замертвілий у чеканні, низько схиляє голову.

— …що я зараз буду в його палаці з візитом.

Граф Адольф скидає вгору головою, весь спалахує рум’янцем радості, хоче щось сказати, але замість того падає на коліна й простягає руки до руки принцеси. Вона подає йому ту руку, і граф Адольф припадає до неї в екстазі й побожності.

— О ваша величносте, ви справжня, дійсна королева Землі!

* * *

Вікна в кабінеті пана президента щільно позачинювані. Зовсім, розуміється, не через ту дурну божевільну оповістку бандитів, а з тої простої причини, що дме гарячий вітер і перешкоджає важній нараді пана президента з паном віце-президентом Штіфелем, паном райхсканцлером, паном секретарем Банку й міністром торгівлі паном Бруксом. Мусів би бути ще й граф Елленберг, але… його немає. Нарада дуже серйозна, екстрена й таємна. Через те кожний із дорадників говорить із дуже значним виглядом, неголосно, страшенно подовгу й надзвичайно не до речі.

Пан президент, наставивши на міністра торгівлі сідлаєте чоло, як бик роги, пильно, не кліпаючи, дивиться на його жеманні, підмальовані уста, з яких слова виходять навшпиньках, як балерини з-за куліс, і нічого не чує.

Справа, властиво, давно ясна: треба йому, Фрідріхові Мер-тенсові, взяти та й явиться завтра в Об’єднаний Банк. І моментально вщухне паніка, скрутиться спекуляція й усі папери стануть у свою норму, як солдати, коли приходить офіцер. І не треба вигадувати ніяких хитромудрих комбінацій.

Але він, розуміється, нікуди не поїде. Вдень хотів їхати, як розсердився на ту дурну отару овець, а тепер байдуже. Вранці, як Вінтер подав ту бандитську оповістку, навіть серйозно розлютився. А тепер тільки нудно й досадно. От і ці дорадники, очевидно, теж вірять у його «деспотизм», «монархізм», «свавілля». Вірять, що його треба страшенно берегти, бо, не дай боже, уб’ють — і все піде до загину.

Наївні люди! Що значить одна людина в тій велетенській системі, яка охоплює всю земну планету тисячолітніми, врослими в шкуру людства зв’язками й законами? Що він, Мертенс, у цій колосальній машині, яка обснувала всю землю мільйонами гонових пасів, яка позрушувала суходоли з суходолами, країни з країнами, місто з містом, нехтуючи всякі державні кордони, раси, нації, релігії, історії? Що таке Німеччина в цій машині? Складова частинка, яка без цілого так же може жиги й функціонувати, як вийняте колесо без цілою апарата. А він, Мертенс? Малесенький гвинтик, тонесенька волосинка з товстелезної линви. Ну, висмикнуть її, цю волосинку. Та що з того?

Бідні, дурненькі фанатики! «Зажерлива політика, катастро-фальна війна». Ніби він, Мертенс, та ще декілька окремих «деспотів» із зажерливості постановили провадити таку політику, і так по глаголу їхньому й діється. Бідним дурникам і не видко, що ці «деспоти» — тільки безвольне, сліпе знаряддя вищої волі, фатальної конечності, що ця вища воля крутить і командує цими «деспотами» так само, як і тими «рабами», що бунтуються он там.

Міністр торгівлі робить жеманний словесний пірует і закінчує свою промову:

— Отже, мені здається, пане президенте, що це єдиний вихід із даної ситуації.

Пан президент на цей вихід нічого не відповідає й дас слово райхсканцлерові. Райхсканцлер зітхає, сумлінно збирає всі аргументи й береться за роботу. На його думку, питання треба розбити насамперед на три категорії…

Пан президент наставляє тепер на канцлера сідлаєте чоло, так само мовчки, важко й кам’яно слухає його ділову, грунтовну промову й так само нічого не чує.

«Зажерливість!» Яка, властиво, є колосальна кількісчь ідіотів! Напевно ж мільйони людей думають про нього, Мертенса, що він із зажерливості провадить свої справи, із зажерливості руйнує дрібніший капітал, із зажерливості не дає робітникам надмірно високої платні, із зажерливості стоїть за об’єднання світового господарства й фінансів у одному центрі, бажаючи, мовляв, експлуатувати східні країни. Все з зажерливості! А того й не подумають, що на якого ж біса йому таке колосальне багатство? Та він же за нього міг би купатись у найбільших розкошах тисячі літ. Навіщо Штіфелеві, Айхенвальдові, Бравнові, Петерсові, тисячам мільярдерів і багачів їхні багатства, коли вони й тисячною частиною їх не користуються? Коли для багатьох воно є вічне джерело всяких клопотів, неприємностей, страждання, коли цей «деспотизм» є для них тяжкий хрест, фатальний обов’язок? Значить, є якась інша сила, що вимагає цього?

Але, коли одного-другого з таких нещасних «деспотів» людська дурість бомбою розриває на шматки, мільйони ідіотів вважають це безглуздя за акт справедливості.