Тільки трохи дивно, що про знайдення її принцесу Елізу не сповіщено. Ага, бояться, — це ж торг— з поли до поли. Чи хоче з помпою тріумф свій заокруглити? І так добре.

Гарматний гук потроху стихає. Стає чути, неначе після бурі й зливи, шелест листя, щебет птиць, голоси людей. З саду па шить теплим ніжним духом квіток. Квіти — як династії: одні помирають, другі заступають їхнє місце, щоб і собі уступитися наступникам своїм. Але б уз к у вже немає, він одцвів!

І раптом князівна Еліза чує, як солодкий страх ніжно коле в серце. І сьогодні ж буде вечір, буде ніч, і будуть сни. І сьогодні, лягаючи в ліжко, вона буде боятись, і хотіти, і дивуватись, і горіти соромом і гнівом. І може буде «те», страшне, незрозуміле, дике, хворобливе й безмежно блаженне. А може, й ні. А як не буде, їй завтра буде й легко, і надійно, і тайно-сумно та журно.

Що є сон? Постійне осоромлювання законів людської логіки, приписів, моралі, всіх тям часу й простору, бенкет голої челяді без хазяїна; глум і тріумф голої людини над своїм одягом.

Що ж, як не безсоромний, цинічний глум — її безумні сни, над якими вона, хазяїн, не має ніякої волі. Що ж, як не осоромлювання всіх людських законів логіки й розуму — ця її хороблива нічна радість? Та хіба тільки ж нічна? Хіба вона вдень, у хвилину втоми, знесилля, коли падає воля її, хіба вона не чує тої самої незрозумілої, божевільної, але нестямно-квилюючої, вдячної й зворушної ніжності до цього кривого, чудного сина льокая? І хіба вона не стояла вже раз під вік ном у нього вночі й не слідкувала з болючим зворушенням, як мило, втішно й заглиблено-серйозно видмухує губами пісні над роботою цей син льокая? І не тяглись її руки до нього, і не хотілось їй крикнути криком усеї істоти своєї: «Мужу мій! Єдиний, прекрасний мужу мій!» І коли вона це каже щоразу вві сні (але каже вільно, голо, скинувш і логіку и розум, див но забувши про їх існування), коли та сама ніжність хапає в обійми пекучу насолоду й справляє з нею банкет радості, то де ж сон, а де не сон? А хіба це не сон, що вона ще ні разу, крім тої ночі під вікном, не бачила його після того вечора в бузковій алеї? В очі не глянула, не торкнулась до нього, до того, який майже щоночі приходить до неї як муж, як єдиний, коханий, до якого з таким криком щастя тулиться все її тіло?

Князівна Еліза розплющує очі і швидко, як прокинувшись од несподіваного сну, чепурить зачіску. Господи, знову вона піддається цьому божевіллю. Це ж явна хороба, це — ненор мальність, ознаки дегенерації. Ясно ж про подібні явища сказано у Клінгера!

Князівна Еліза нетерпляче зиркає на телефон, неначе там сидить граф Елленберг, і починає твердо, рівно ходити по кімнаті Треба себе рішуче взяти в руки. Якщо це — хороба, то лікуватися, боротись, а не збільшувати її дурними філософіями!

Але коли князівна Еліза сідає знов у фотель, і втома, що цілий день тоскно ниє в тілі, знову теплою млявою рукою обнімає її шию й нагинає на груди, їй раптом стає страшно. Зараз вона повинна переступити через якийсь поріг, із-за якого вороття вже не буде, але за яким… Що за ним є? Талісман, розрив-трава, яка верне вкрадене злим чарівником царство? Чи страховища, які закатують її?

І не віриться князівні Елізі, що там є розрив-трава. Там просто біржові, жорстокі, тупі, чужі, огидні істоти, які самою своєю чужістю, тупістю задушать її А вона йде до них. Хіба ж це не сон, не глум з логіки? І «справжнім, законним» мужем буде коротконогий хам і убійник її батька й брата?

І раптом князівна Еліза чує, як їй вибухом, нестерпно, болючо-жадно хочеться бачити лице з одвертими, чистими, голими очима, тоненькі волосинки кутиків уст, каштанову з підпалом гриву волосся, яку так зворушливо смішно загрібують довгі, тонкі пальці. Голодно, кричуще, з тупотом ніг хочеться! Нехай тоді все — розрив трава чи страховище, подвиг чи самогубство, перемога чи загибель, а тепер тільки побачити, тільки торкнутись очима вдень при світлі сонця до нього, до єдиного, незрозумілого, такого далекого та чужого й такого близького та рідного! Зараз, негайно!

Але в цю мить камердинер Фріц, невміло-поштиво схиляючи жовто-золотисту кучеряву голову, докладає про пана графа Адольфа фон Елленберга. Князівна Еліза холодно напускав на очі важкі вії й велично хитає головою. Щасливий комісіонер тріумфуючого хама!

Але, на диво, ні особливого щастя, ні кричущого тріумфу в усій постаті комісіонера не помітно. Це швидше постать кішки, що, пригинаючись і витягшись, лізе муром за горобцями. Він вітає її світлість із великою подією, з першим етапом у досягненні великої мети; він із тихим, улазливим ентузіазмом розповідає всі повідомлення телеграфічних агентств, він розписує всю пишність і величність параду, салютів Німеччини своєму геніальному представникові на Конгресі Нової Ери; а проте щось не зовсім певне, підповзливе чути в його словах. Боїться зразу викладати вексель на стіл? Викладай, комісіонере, принцеса Еліза готова.

Але тим більше вона хоче зараз же, негайно бачити тонкі волосинки уст! Тим більше!