Руді хвилюється. Він виразно, серйозно, по-справжньому хвилюється.

І в Макса, в якого назавсігди лишилось до Рудольфа почуття меншого брата до старшого, що стільки років був його учителем, від цього хвилювання з’являється почування рівності, навіть вищості й сатисфакції.

Руді зачісує обома руками волосся, визволяє шию, прокашлюється, крутиться на стільці. Нарешті зовсім-зовсім тихо говорить:

— Ти неправильно, Максе, оцінюєш мотиви моєї відмови.

— Ну, розуміється!

— Неправильно, Максе! Мені здається, що я міг би й у тюрму піти, і життя віддати за те, в що я вірю й люблю Але…

— Може буть. Але як ти любиш більш грабіжників, то чого ж ти маєш іти в тюрму за грабованих? Правильно?

Рудольф терпляче жде й починає знов:

— Але я не вірю, що трутами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це логічний абсурд. Терор — це самовбивство для тої самої ідеї, яка його вживає. Так я розумію твою організацію, Максе. Вибач мені, але я з нею не можу згодитись. Я… не політик і нічого на політиці не розуміюсь, але я певен, що люди можуть і повинні порозумітися не шляхом боротьби, насили й самонищення, а шляхом розуму, науки й праці.

Макс сміється злісно, упевнено й з почуттям справжньої вищості. Які це наївні, старенькі, заяложені слова! Тисячі років одні люди присипляють ними других, щоб ті не брикались і давали доїти себе. Гармонія інтересів, співробітництва класів, соціальний мир. Боже, скільки на цю мету наговорено хороших, медових слів. Коли б тим медом вимазати всіх тих словоблудів і втикати пір’ям та розставити їх підряд, то, мабуть, із них можна було б зробити чудесний поясок через усю земну кулю. Ну, хіба це не та сама любов до всіх ближніх без різниці класів?

Ех, апостоли любові! Словоблудство є ваша любов! Нема любові без ненависті, як нема білого без чорного! Хочете лю бові, то мусите ненавидіти. І що більша ваша любов, то більша ненависть. А коли нема ніякої любові, коли є себелюбство, коли хочеться спочинку, повітряних вілл, лабораторій, о, тоді починається любов до всіх, гармонія інтересів, співробітництво класів. Це вже відомо. О, це занадто вже відомо, будь воно тричі прокляте!

Макс бурно встає, жбурляє недокурок у куток і простягає руку Рудольфові.

— Прощай… Люби собі своїх графів і Мертенсів, як самого себе.

Рудольф підводиться і не бере руки Макса. Щирий, великий біль у голосі брата, щось глибоке й наболіле в цій гіркості не дозволяють так розійтися. Чи то від присмерків здається, чи справді в лиці Макса ходять мускули, як у людини, яка сильно зціплює щелепи, щоб не закричати чи не заплакати.

— Почекай, Масі. Чого біжиш? Ти ж мав якусь справу до мене.

Макс, забувши, що тільки-но кинув недокурок, виймає знову цигарку й закурює. При світлі сірника очі його видаються надзвичайно блискучими.

— А щодо моїх слів, Масі, то не бери їх так гаряче до серця Може, я не так щось сказав. Я тільки хочу сказати тобі, що я.. що мені не до душі така боротьба, яку ти й твої товариші провадять. Може, я помиляюсь. Я не знаю. А моя боротьба — от!

І Рудольф показує на стіл, заставлений приладдям.

— Цим я служу й хочу служити людям. І скажу тобі. Масі, що коли мені вдасться те, над чим я працюю тепер, то я принесу всім покривдженим більше користі, ніж пудами трути.

— Твоє відкриття може принести користь тільки капіталові, — понуро бовкає Макс.

— Не думаю. Чого так?!

— А того, що коли воно не буде корисне капіталові, то воно не побачить світу. «Корисне покривдженим». Хе! Де, яке ти бачив наукове відкриття, яке було б корисне покривдженим і некорисне капіталові? Скільки їх, таких, загинуло, не дійшовши до людей. Прочитай історію винаходів. Побачиш.

Рудольф із усмішкою в сутінках хитає головою. О ні, його відкриття не боїться такої долі. Нехай воно тільки вдасться, ніякий капіталіст не посміє нічого сказати проти нього! Треба бути божевільним, щоб не визнати його.

— Так, ти… рідний син свого батька: вірно служиш своїм панам!

— Я служу істині й науці, Максе.

— Ах, до чого ж нудні оці прокляті солодкомовні слова! Ще красу й любов сюди. Ну, все одно! Яка година тепер може бути? А проте, дурниці. Мені не потрібно. Я тільки ще от що хочу тебе попросити.

Макс кілька разів глибоко затягується цигаркою.

— Про мою організацію. Я прохав би тебе або краще зазнайомитися з нею, або зовсім нічого не говорити.

— Я іпрошу вибачити, Максе, я…

— Інарак є організація людей, які віддали себе на розп’яття. Чуєш, Рудольфе? На розп’яття, дожиттєве розп’яття Коли можеш зрозуміти, що це значить, то — будь ласка.

— Я розумію, Максе, я тільки…

— Організація людей, які за це розп’яття мають тільки глум, прокляття, ім’я бандитів і страх навіть у тих, ради яких розпинають себе. Розумієш? Але вона є конечність. Вона — крик, вона — справедливість і кара на тих, хто топче всяку справедливість Вона…

Рудольфові знову здається, що на лиці Макса під шкурою на щелепах проходять гульки. Макс одвертається, робить декілька кроків по лабораторії і, вернувшись, іншим, сухим, спокійним, голосом каже: