Граф чує тільки ці два слова «графе Елленбергу», не «батьку», не «тату», а власне «графе Елленбергу»!

І графиня чує ці страшні, незрозумілі два слова. І чує, як старий тихо пошепки повторює: «Графе Елленбергу!»

Він якийсь час важко, ошелешено дивиться на Труду, потім повертається до Фріди й киває їй головою.

— Ходім.

Графиня і Фріда тихо виходять за старим графом, а Труда стоїть біля столу і грається олівцем, суворо насупивши брови. Згори донизу дім обшукано, поперетрушувано всі кімнати й речі прислуги; попереглядано всі закутки, всі сліди пальців на поросі балюстради. І на ранок усі підозріння зупиняються на льокаєві Фрідріху Баронеса Фріда… виразно бачила на терасі тінь людини, подібної до льокая Фрідріха Вона не звернула потрібної уваги, але цілком виразно бачила мужчину високого росту з горбатим профілем, як він швидко й нишком пройшов повз вікно спальні графівни Труди.

Поліція й детективи, захопивши з собою очманілого від жаху, непорозуміння и одчаю Фрідріха, спорожняють старий графський дім. Чи дійсно винен Фрідріх, чи ні, ні поліція, ні прислуга, ні принцеса, ніхто того не знає, але кожний розу міє, що Фрідріх мусить бути арештований, щоб разом із со бою занести в тюрму навіть тінь підозріння на старий графський дім.

Граф Елленберг згоджується дати дозвіл на арешт Фрідріха. Він згоджується, але зараз же кличе графиню до себе в кабінет.

Старі, змучені жахом і безсонням обличчя їхні здаються ще старішими. Старий граф одшморгує портьєри на вікнах, одчиняє вікна й гасить світло ламп Ці приготування не подіб ні до катування, але графиня дрібно дрібно хреститься за спи ною графа, в якій почувається щось грізне, невблаганне й таке знайоме.

Але рівночасно й нове. зарані повна тріумфу певність і страх од цієї певності.

Ах, вона знає вже, про що буде мова, про що так моторошно мовчать ці одвислі жовто-сірі щоки.

Світло ранку, молоде, прозоре, лагідно радісне; невинний, чистин дух роси й зелені, лукаво здивоване лопотіння шпаків і завзяте, рясне джерютання горобців, — як це все не підходить до двох старих, напружено страждальних, мертво-сірих облич.

Маленька, гостровида, з пов’язаною білим голівкою, з напружено круглими, величезними очима нічної птиці мишка, за якою зараз почнеться полювання старого, жовтого, лютого кота, сидить графиня в куточку величезного фотеля й нашорошено слідкує за кожним рухом чоловіка.

От, нарешті, тяжко сідає, кладе великі в ластовинні руки на поруччя фотеля, очима надушує на мишку. А в очах — тривожна певність.

— Коронку взяла Труда.

Мишка робить рух.

— Прошу не перебивати. Коронку взяла Труда. Ти сама це знаєш її загрози скандалом, її обіцянки Фріді здобути грошей, усе це, очевидно, мало на увазі саме це страшне, скандальне злочинство. Але не в цьому річ. Я згодився на твої й Ганса домагання арештувати Фрідріха, але я зробив цю несправедливість умовно. Від тебе тепер залежить, чи я далі буду підтверджувати цю нашу жорстокість, чи замість Фрідріха відправлю Труду до тюрми. Чуєш?

Графиня вже знає, яка це буде умова. Все те саме, вічне, неспокутуване прокляття їхнього життя!

— Отже, сьогодні, зараз ти мені скажеш правду: чия дочка Труда.

Графиня заплющує очі й трудно, скорботно зітхає: все те саме!

Але на графа це мовчазне, тужне зітхання діє як фальшивий, нахабний крик, повний брехні й упертості. Велика волохата рука стискується в кулак і б’є по поруччю.

— Ти скажеш! Сьогодні ти скажеш мені! Сьогодні ти, нарешті, в моїх руках. Все життя ти волочила по багні моє ім’я, а тепер діти твоїх полюбовників крадуть останнє, що лишилось у мене, честь мою?! Задушу тебе, прокляту, а її зараз же віддаю судовій владі! Кажи!

Графиня збирає все сграждання своє, ввесь страх, увесь одчай свій у руки и простягає їх до чоловіка

— Присягаюсь же тобі всім святим для мене, Труда — твоя! Труда — твоя!

Граф жадно, ловляче витягає до мишки жилрлу, одвислу шию.

— Ага, Труда моя? А хто ж не мій? Адольф? Отто? Фріда? Хто? Кажи!

І знову все від початку. І знову прокльони, загрози, сльози. Про Труду вже забуто. Хіба це важно: Труда, Адольф, Фріда чи навіть покійний Отто? Правди треба, правди!

І за певність уже забуто.

І от уже знов, як не раз бувало, наче вперше, граф стоїть навколішках перед зляканою цим більше, ніж його люттю, прилиплою до стіни графинею і, трясучи піднятими, підведеними, як на молитву, руками, благає:

— Скажи мені правду, тільки правду! Яка б вона не була! Благаю, молю, визволи від цих мук сумніву! Яку хоч правду, тільки, щоб уже кінець. Ти ж зрозумій: я не можу чути себе батьком, я не можу дозволити собі любити їх. Я ограбований з останнього, що є на старість у людини. Але я й любові не хочу, нічого. Тільки спокою й правди. Присягаюсь тобі: я нічого не зроблю Труді, я покрию її злочинство, але за це скажи мені всю правду!

Але графиня, як розп’ята, тримаючись руками за стіну, мертвими губами шепоче все те саме:

— Всі твої! Всі твої!