— Я розумію, але…

— Руді все розуміє, але на все в нього є «але».

— Максе, почекайте. «Але», Руді?

— Але… при чому ж я тут?

Труда знизує плечима.

— Господи боже: і всі вони, всі мужчини говорять те саме: «при чому ж тут я» Сонячна машина — ваша?

— Ну, моя. Цебто…

— Ну, так чого ж іще треба? Хто ж більше тут при чому, як не ви? Розуміється, ви насамперед. А потім Макс, Шпіндлер, увесь Інарак, потім Комітет Сонячної машини. Де вони всі? Ну, де! Що роблять? Соромі Що робить Макс? Мавзолеї копає. Ах, надзвичайно важна робота. Руді, ви повинні видати відозву. Власне ви, доктор Рудольф Штор. Розумієте? Чекайте, я обдумала весь план. Ви видаєте відозву. Ні, не так. Ми організуємо страшенну пропаганду. Розшукаємо всіх іна-ракістів, соціалістів, анархістів.

— Де ж ви їх знайдете?

— Знайдемо! Ну, господи, розуміється, коли так од самого початку скептично ставитись, то, звичайно, нічого не вийде.

Макс зітхає й знову дивиться вгору.

— Хоч як ставитись, однаково нічого не вийде. Ради того, щоб нудьгуючі артистки (геніальні, звичайно) могли заграти в театрі, навряд чи.

— І зовсім не для того, щоб артистки! А просто самі люди хочуть.

— Так чого ж не роблять?

— Бо ніхто не штовхне. Нема проводу. От через що. А правда. Руді, Макс страшеяно подібний тепер до ассірійця! Вам дуже до лиця ваша борідка, Максе. Ну, це між іншим. Так, Руді, давайте! Га? Ну, спробуємо.

Макс із посмішкою бере лопату і зсуває ногою налиплу землю.

— От страшенно хочеться перед лицарями виступити на сцені!

Труда круто повертається до Макса, спалахує, хоче щось сказати, але так само круто одвертається й швидко йде у глиб саду.

Ассірійське лице Макса ніяковіє.

— От тобі й маєш! Трудо! Що ж я такого сказав? Трудо!

По-хлоп’ячому похитуючи плечима, незручно припадаючи на праву ногу з бідним пораненим черевичком, постать у спор-товому кепі, не озираючись, прямує до саду. Макс знизує плечима, глибоко втикає лопату в землю й розвезеними лінивими кроками йде за нею. А доктор Рудольф, задумливо покушуючи кострубаті кінчики навислого вуса, стоїть і все так само дивиться на скибку землі з металічним масним слідом лопати.

Труда сидить в альтанці, обнявши правою рукою стару покришену колонку. Золотисто карі, чисті, обведені синіми віями очі похмуро, суворо дивляться на обліплену біло-рожевим цвітом ворухливу від бджолячих латок і голівок гіллячку. Макса вони не бачать, не хочуть бачити.

Макс обережно сідає поруч, кашляє, скоса зиркає, тягне за набухлий вусик дикого винограду, знову кашляє.

— Ну, я більше не буду, Трудо Ну, мир?! Га?

Бджоли, не чуючи такого благального, трошечки присипаного усміхом голосу, працьовито, серйозно, завзято перелітають з одної квітки на другу, не штовхаються, не сваряться, не потребують ніяких відозв, канонад, намов, насмішок, моралей.

— Ну, не сердьтесь, я більше не буду. Я тепер уже зовсім розумію, як вам дорогі лицарі, і ніколи їх не чіпатиму. Даю слово!

Милі, обвіяні синіми віями очі сердито поширюються.

— При чому ж тут знову лицарі?!

— При тому, що ви ж за них образились на мене.

На вишневих пришерхлих губах пробігає така знайома гримаска.

— Ні за яких лицарів я не образилась. А образилась за вас.

— За мене?!

Макс аж рівніше сідає.

— Розуміється. Ви так піддалися своїй журбі, що. що ні до чого вже не здатні. Що, ні?

— Якій журбі?!

— Ах, «якій»! За тою дамою, що померла. Я цілком поважаю ваші почуття й навіть… співчуваю, але…

Знову вперта, завзята гримаска.

— …але ні я, ні мої лицарі — ніхто тому не винен.

Макс мовчить.

— І через це весь час чогось на мене сердитесь. Увесь час якась насмішка. Я й сама вмію кусатись. Але вас із дружби я не хочу чіпати. А ви тим користуєтесь. І ображаєте. Для того ніби, щоб пограти на сцені, я придумала весь мій план! Честолюбність більша навіть за вашу журбу.

Макс підіймає з землі сухий прутик, переламує на колінці й усе-таки мовчить та посміхається. Так. Виходить, що він із журби виявляє непошану до її лицарів. Цілком несподівана інтерпретація. А вона з дружби, із жалості й співчуття не «кусала» його. Оце цікаве пояснення.

І, значить, із дружби ще три дні тому спиняла очі на його очах? І, значить, із жалості червоніла, відриваючи очі? І всю зиму, виходить, ходила й чіплялась із співчуття до його горя за Сузанною, за дамою з «фе, якими неприємними очима»?

Макс одкидає прутика. Ну, з цим нарешті треба покінчити.

— Ну, добре! Мир! Згода? Давайте полагоджу вам черевик. Де він подерся? Покажіть.

— Не в черевику річ.

— Ні, в черевику. Ні, стривайте! Покажіть.

Макс рішуче стає на одне коліно, обнімає пальцями ніжно-холоднуватий шовк ноги й злегка підіймає черевик із землі. Під пальцями пробігає легесенький ток, але черевичок легко дається підняти. Пальці другої руки сміливіше стягують черевичок, і з нього, як із сірої шкаралущі яйця, вилуплюється тілесно-роявева, засоромлена, зворушливо невинна ніжка з припорошеним носком.