Ганс Штор бачить, як графівна Труда проходить по холу нагору до себе. Гості вже перейшли до їдальні, і графівні теж слід би зійти туди. Ганс Штор дозволяє собі обережно натякнути графівні на її обов’язки. Але, справді, «Страховище» — ім’я досить справедливе для цієї дівчини. Вона спочатку навіть не чує, що їй говориться, вона йде собі з замріяними очима, думаючи, очевидно, про роль у якійсь новій своїй комедії. Опісля прислухається, нетерпляче знизує плечима й дивується як можуть до неї чіплятися з такими «дурницями»? (Так, власне, і каже: «дурницями»). І поважно, строго йде нагору.
Але Ганс Штор бачить, як вона нагорі зупиняється й довго стоїть непорушне, немов вагаючись. Дивна дівчина: то зробить кілька кроків, то зараз же вертається назад, неначе злякавшись, навіть дивиться вниз до Штора, шукаючи в нього рятунку В чому річ?
Але рятунку немає. Треба йти. Треба твердо, мужньо, рішуче йти. Труда заплющує очі, як у дитинстві, коли треба було входити до темної страшної кімнати, і прямує до своїх дверей. Але тут її опадає такий жах, що вона всією спиною спирається об стіну, притулює руки долонями й прилипає. Зараз сам бог говоритиме з нею! Зараз вона торкнеться слідів його перебування тут, у цій кімнаті. Зараз вирішиться все те, що ночами і днями стоїть болючою колючкою в душі, і стане легко, зрозуміло, вільно, затишно, як давно давно колись у дитинстві, коли вона бігала до тата, сідала йому на коліна й приплю щувала очі на лампу, а в очах стояли теплі, жовті віники променів.
Чиїсь кроки внизу. Труда відлипає від стіни, швидко-швидко хреститься і з одчаєм рве двері до себе. Вскочивши до кімнати, вона стає зараз же біля порога і, тримаючи себе за груди, бо в них нема повітря, боязко, з наготовленим жахом побожності в очах обводить ними кімнату. Горить лампа в кутку над канапою, біля канапи столик стоїть. Стоїть так само, як стояв усе, невинно, байдуже, і нічого на ньому немає. Очі тоскно, швидко, надійно й зарані готові до того самого, перебігають на маленький столик у кутку. Стоїть маленький столик, що на ньому раніше стояли гріховні фотографії улюблених артистів, а тепер стоїть маленьке розп’яття. І так само порожньо, байдуж е, неначе все так і повинно бути. І вся кімната до жаху, до одчаю порожня, байдужа, така сама, як завжди, як повинна бути. Труда біжить до ванної кімнати: на тому самому місці, на туалетному столі, синіє ваза з орхідеями, байдужими, невинним й, неначе їм тут так і треба стояти!!!
Графівна Труда почуває, як на неї злягає страшенна слабість. Ноги не тримають, наче вона оце вперше встала після довгої хороби. Значить. значить, нічого нема? Значить, йому байдуже? Значить, не скаже? Значить, і далі так?! Ну, добре ж, коли так!
Труда лягає на канапу й кидає від себе молитовник із кістяними защіпочками на стіл. Добре, добре!
Раптом двері швидко розчиняються, і в кімнату без стуку, в капелюсі, з невеличкою валізкою в руці вбігає Фріда. Вбігає й зараз же замикає за собою двері Потім дрібно підбігає до терасового вікна й щільно зашморгує на ньому портьєри. Аж після того кидає валізочку на стіл, а сама падає на фотель і зачинає плакати, неначе плач її є найкраще роз’яснення її чудної поведінки. Плачучи ж, шукає на грудях, у рукавах, по всіх місцях, де дами споконвіку ховають хустки, своєї хустинки й не находить.
Тоді Труда швиденько з хмурою діловитістю знаходить чисту хустку, тикає, як сліпій, у руки Фріді й мовчки зупиняється коло неї, поглядаючи на сестру так, наче та робить якусь важну операцію Щоб ніщо не перешкоджало операції, Труда обережно здіймає з голови Фріді капелюх і, як тарілку з водою, ставить на стіл поруч із валізочкою.
Хвилясте каштанове волосся — прибране в загонисту зачіску Фріда робить її тільки тоді, як дуже хоче подобатись, — тоді одкривається її чисте опукле чоло, волосся спливає хвилястими пасмами назад, очі здаються більшими і ще здивованішими, але заразом і трошки нахабними, ротик зовсім малесеньким, але лукавим, одне слово — загонисте.
Але тепер до цих рясних, дитячих сліз, до цих негарно поморщених, мокрих губ ця зачіска зовсім-зовсім не підходить, і аж жаль дивитись на неї.
Одначе операція хутко кінчається, навіть другої хустки не треба Фріда, кліпаючи на світло мокрими віями, подібними до ряду знаків оклику, і час од часу здригуючи спухлими устами, категорично заявляє, що вона додому — чи то пак! — до барона більше не вернеться, що вона цю ніч переховається у Труди, а завтра а завтра, ну, втопиться чи отруїться, їй байдуже. Вона не має більше сил терпіти цю каторгу, це катування, що на неї склали їхні милі батьки…
Труда сідає поруч із Фрідою й витирає їй краплини сльози з підборіддя й сукні.
Фріда зневажливо, безнадійно відмахується головою.
Ах, їй тепер усе одно, нехай усі її сукні заллються слізьми, прокляті, паскудні, мерзенні сукні! І капелюшіці!..
Вона сердито спихає капелюш додолу й витирає мокрі вії. Годі! Хай, кому хоче, тепер купує!
— Що ж сталося, Фрідо? Щось нове?