— Ох! Невже?

І дівоча пухнато-бронзова позеленена голова насмішкувато схиляється на плече, а вогкі чисті очі мружаться ласкою, хвилюванням, смішком

— Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я одягнений сьогодні?

— Диво дивнеє! І головою ще ні разу не шарпнув, як загнузданий кінь.

І знову лукаво, насмішкувато витягши до нього підборіддя, тихенько, таємно шепоче:

— Ну, а радість же де?

А очі вже знають, ждуть, хвилюються, радісно соромляться Макс посміхається й показує рукою на коробку.

— Ось.

— Ти хочеш, щоб я знов почала «лаятись»? Будь ласка, постав її хоч туди за камінь. Що воно таке? Для чого ти гя гаєш її з собою?

— Бо це радість. Як же її не «тягати» з собою?

Сузанна раптом догадується.

— В ній щось е? Для мене?!

 — Для тебе, для всіх.

— І для всі іх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже рукопис твоєї книжки? Ради бога, Максе!

Макс не ображається, не стріпує головою, тільки все так само посміхається.

— Ні, не рукопис. А хочеш знати, що це?

— Як же не хотіти, коли ця мацапура всю нашу увагу відбирає. Мушу нарешті знати!

— Це — індульгенція, Сузанно. Індульгенція всьому людству, всім людям разом і кожному зокрема, між ними і тобі, і мені.

— Хм! Загадково. Але що тобі індульгенція потрібна, то в цьому ніякого сумніву немає.

— Так, тут є й мені, всім моїм пакостям, нещиростям, слабості, брудові, нікчемності. Є, Сузанно. Але не тільки мені, а, повторюю, всім людям, всім їхнім пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цілковите всепрощення! Забуття всіх гріхів. А також і святощів. Тут, Сузанно, в цін коробці лежить смерть усіх богів і дияволів.

— Боже, яка ж це, певне, нудна річ!

— У цій коробці, Сузанно, лежить бомба.

— Індульгенції й бомба. Цікавий багаж.

— Страшної, нечуваної сили бомба, Сузанно. Такої сили, що висадить у повітря всю історію людства. Переверне всі ваші «непохитні» закони краси, моралі, економіки, науки, політики. Поперемішає всі народи на землі дужче за вавілонську башту. Поруйнує…

— Господи! Я боюсь, Максе! І мій грот висадить?

— І твій грот, і тебе, і мене, і твоїх льокаїв, покоївок, портьє, робітників на твоїх фабриках — усіх повисаджує, порозносить на шматки й одродить новими.

Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стрибає на підлогу. Груди напругло, туго здригаються, і бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сіна, закидається за спину.

— Вже знаю! Стиль відозв Інараку! Господи, та як же я відразу не догадалась? Машина ледарів, калік і бездар? Так?

Макс помалу підводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смішка, нетерплячого чекання. Вони сміються одверто, піднято, войовничо. Вони нарешті зустрілися з ворогом, якого довго чекали.

— А, це цікаво! Покажи, покажи!

— Хм! Коли ти так зарані ставишся, то чи є рація навіть показувати.

 — О ні, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж ізціляє калік, сліпих, глухих, кривих. Ні хіба?

Макс якийсь мент рагається, потім помалу розв’язує коробку й відкриває її. Сузанна з цікавістю зазирає всередину; там видно тільки якусь чорну півкруглу пукатість Макс обережно просуває руки вниз, підхоплює з боків апарат, легенько виймає його і ставить на канапу камінь. Мідна корба, комин, скла, шапочки цвяшків кричуще випинаються на тлі моху сі-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмішкувато й обережно, щоб не доторкнутись навіть кінчиком шовкового жабуриння, підходить ближче.

— Так оце та страшна бомба, індульгенція, краса, радість, чудо з чудес? Так? Імпозантний вигляд. Дійсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в неї за халабудка згори?

Макс ізбоку з цікавістю оглядає злегка перехилене напівголе струнке туге тіло (але воно вже чогось не хвилює і очі не бояться ходити по опуклостях грудей, по густих зелених тінях тіла).

— Ти не вважаєш за потрібне навіть відповісти бідній неофітці?

— Ні, чого ж. Можу відповісти. Можу навіть показати, як робиться сонячний хліб. Можливо, що ти інакше будеш говорити, коли попробуєш його і…

— О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О ні. Я, слава богові, ще не каліка, не бездара, не ледарка й не божевільна. Я ще можу жувати своїми зубами людську їжу и на худобу сходити ще не маю ніякого бажання.

— Невже навіть цікавості немає?

— Мене огидні речі мало коли цікавили.

— Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподівався. Я думав, що ти здатна побачити іншу красу. Ну, що ж: різне розуміння краси буває.

Макс помалу бере апарат і вкладає його в коробку. Сузанна з холодною насмішкою слідкує, як один край машини ніяк не хоче входити й як ніжно, обережно, побожно натискають на нього Максові пальці. Зачинивши коробку, Макс зав’язує її, бере в одну руку, а другу простягає русалці.

— Прощай, Сузанно.

Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече, дивиться на Макса й посміхається.