— Я нічого не ховаю від Укрена, можете при ньому говорити. В чому річ?

Емма зітхнула, мовчки подивилась якийсь мент на Стефензона й зачинила за собою двері.

Зоставалось всього три дні до конкурсу. Олаф уже не працював, закінчивши роботу зовсім. Я не міг би сказати, чи був він нею задоволений. Та навряд чи й сам він міг би сказати що-небудь певне з цього приводу. Один раз йому здавалось, що краще не може бути, а другий — що вона не варта й плювка на неї (як бува зо всіма авторами, котрі можуть бути щирими з собою).

Але Вальдберг, Емма і всі, хто знав ііро конкурс, були певні, що вигра Дієго, — про його працю оповідали щось надзвичайне. Стефензон не міг цього не помічати. Мені часом здавалось, що він тільки з гордості не одмовлявся від герця. А проте — хто знав, що він собі там думав, він ні з ким ні слова про це не говорив. Я знав тільки те, що йому було відомо, якої думки був про його й Дікгове полотно сам Вальдберг. Знав не прямо, а посередньо, так мовити, — з того хоча б, що Вальдберг, наприклад, почав приставати до Олафа, що цей хворий, що у його дуже поганий вигляд і що йому конче треба поїхати в якусь санаторію полічитись; і то не колись потім, а зараз, негайно, не чекаючи навіть конкурсу; і конкурс через це пропонував одкласти. Олаф оповідав мені про це таким тоном, з якого я міг розуміти, що він добре розуміє, через що старий був так заклопотаний його здоров’ям. (Він, звичайно, одмовився від усяких санаторій).

Це був досить поганий час. Мені від всеї душі було шкода мого приятеля; особливо тяжко було дивитись на його в ті дні, коли він сам не вірив своїй роботі. Тоді він подовгу стояв біля неї застиглий, суворий, щось тупо й понуро думаючи. Іноді здавалось, що ось він помалу візьме ніж, зціпить зуби і ровріже од краю до краю все полотно. І навіть хотілось цього, — все ж таки йому так було б легше, ніж після ировалу яа конкурсі. Але кожний ра« кінчалось тільки тим, що Олаф характерно хитав сам до себе головою й ««тікав полотно. Мені ж пригадувалось, як вія так само похитав головою, розка—вши про ирополж^ю Вальд&ерга втікти, і при цьому додав:

— Коли б я міг від самого себе втікти, я б поїхав… — І бачачи, що я ме зрозумів, пояснив: — Ви думаєте, що мені перед людьми соромно? їх я можу обдурити. Це не трудно: збрехав, що захворів, — і кінець. Навіть лікаря можна покликати, — пропонував же Вальдберг… А собі можна збрехати так, щоб повірити, га? Перед собою не буде соромно, що втік? Можна, як ви думаєте? А-а, то-то-бо й є! Ні, я нікуди не поїду! На це Олаф Стефензон уже не піде! Хоч би там що!

Емма ж ці дні, як навмисне, була в такому піднято-веселому настрої, що аж гидко ставало, — могла ж хоч для гуманності приховати трохи своє ликуваяня. Реготалась, майже обнімалася при всіх з Дієго, без причини раділа і, головне, неначе мстилася за щось над Олафом: заклопотано питала про його полотно, а сама тут же посміхалась і кидала на Дієго значні погляди. Олаф поводився по-джентльменськи, але це йому коштувало багато: раніше він мав часами рум’янець на щоках, а тепер вони були такі, як у людини безнадійно хворої — темно-жовті, з олов’яним відтінком, запалі. Погляд був весь час похмурий, сонн.уватий, тупий.

І от, за день до конкурсу, до нас несподівано прийшли Емма й Дієго. Вони сіяли й без крихотки ніяковості раділи з своєї завтрашньої перемоги. Олаф байдуже й сонно дивився на них і ледве одповідав на їх чіпляння з розмовами. Іноді він посміхався, ліниво й з тою зневагою, яку почуває переможений до неблагородного переможця.

Раптом Емма знов попрохала показати картину. Олаф одмовився й на цей раз.

— Все-таки боїтесь, що перехоплять у вас ідею? — кинула вона.

— Я ніколи цього не боявся… — стомлено сказав Олаф. — А просто нема для чого. Завтра, як виграю премію, самі побачите…

Він сказав ці слова без насмішки над собою. Може, то було просто від утоми (він третю ніч уже не спав), а може, й серйозно говорив, будучи під хвилевим настроєм віри в себе. Можливо ж, що він так собі сказав, щоб одчепитись. Але це зробило на Емму несподіване вражіння. Вона невідомо чого почервоніла, скочила з стільця і майже з ненавистю закричала:

— Хто виграє?! Хто? Ви? 0-ля-ля! Коли б ви хоч на хвилину вірили самі, що виграєте, ви давно показали б усім. А ви просто боягуз і хвастун! Ви боїтесь показати, щоб вам не вбили вашу маленьку надію, за яку ви судорожне держитесь. «Виграю»! 0-ля-ля! Чом Дієго, я вас питаю, не боїться показувати всякому, хто хоче подивитись. Чом? А-а! А ви навіть на його полотно боїтесь глянути. Розуміється, боїтесь! Бо, глянувши, у вас так само помре ваша малесенька надія. Ну, ходімте зараз до Дієго! Ходімте! Що, боїтесь?

Олаф сидів весь темний від крові, що прилила йому до лиця. Я не міг дивитись ні на його, ні на бездушну, глупу дівчину, ні на її нахабу коханого, який посмоктував свою люльку з таким виглядом, немов уся ця розмова не мала в собі нічого не то що особливого, а навіть цікавого.

— Що ж, ходімте… — раптом ліниво проговорив Олаф. — Я, до речі, давненько збираюсь зайти що добродія Паблеса.