Біля станції по дні рівчака тихо, помалу, іноді зупиняючись та прислухаючись, повзло троє людей. Зорі мовчки слідкували за ними і моргали одна одній; вітер, несміло пошелестівши травою, забігав у рівчак і зараз же боязко ховався в степу. Туга ночі таємниче шепотіла й зітхала коло них.
Іноді передній з них зупинявся, помалу висувався з рівчака й пильно дивився до станції. Там усе було, як і перше. Станція дрімала. Так само на лаві коло дзвінка темніли якісь постаті, ледве освітлені світлом ліхтаря, так само в одному вікні виднілась фігура телеграфіста, що сидів, схилившись над столом, так само в садку крізь дерева видко було світло, а круг його якісь фігури. А од фігур тих і од світла так само нісся то сміх, то брязкіт шклянок, то ніжний тихий спів, то закотистий голосний регіт. А між станцією й рівчаком — лінії рельсів, витягнуті, напружено націлені кудись у далечінь. Рельси, вибігши з полоси світла, пропадали у тьмі, і тільки ледве видко було там, попереду, куди повзли вони, темні ряди вагонів.
— Ну? — шепотіли задні, коли передній зсувався вниз.
— Валяй далі! — хрипів той і мовчки сунувся знов уперед. За ним повзли і задні, чудно якось покручуючи коліньми й часом зупиняючись. І коли вони зупинялись, зупинялось і шарудіння в рівчаку, і чуть було, як несміло терся вітер біля їх, як зітхало щось у степу й неслися звуки сміху із маленького садка. А вгорі, у темнім небі, пильно слідкували за ними мовчазні, таємні зорі.
Повзли довго.
І знов підвівся передній, вистромив голову з рівчака й застиг. Станція одсунулася вбік, і не блищали рельси. Замість їх тягнувся довгою темною смугою ряд товарних вагонів.
— Ш-ш-ш! — прошипів передній, повертаючись до товаришів.
— Вилазьте…
— Тут? — тихо спитав середній, підлазячи до його.
— Вони… Мішки не погубили? Ш-ш!.. Ти! Щоб тобі там покорчило…
Задній злякано зігнувся і присів. Потім помалу, ледве ворушачись, підліз до обох і тихо спитав:
— А ти ж добре знаєш?
— Не бійся, на своїй спині таскав його… Ну, тихо ж? Не одставай од мене!.. Ш-ш!.. Та не тікать, як хто гукне… Тільки мішки покидать додолу… Чуєте?
— Та то вже…
— Ну, хай бог помагає!..
Якось чудно похитуючись, три постаті обережно, помалу посунули одна за одною просто на вагони. Вагони ж стояли, окутані якоюсь таємною тьмою. Всі, як один, темні й однакові, наче домовини на колесах, вони мов ждали їх, замерши й ховаючи в собі щось невідомо страшне, незриме. Було якось сумно.
А станція збоку їх дрімала собі під нічний спів у садку та сміх і балачки. Вітер зоставсь у степу.
Передній раптом зупинився.
— Хто йдьоть? — в той же мент зачулося звідкись од вагонів.
Три постаті закам’яніли одна за одною. Зорі напружено моргали, ждучи, що буде, і навіть з поля прибіг вітер і зашелестів чимсь коло їх ніг.
— Хто йдьоть, питаю? Слиш?! — знову відкись од вагонів почувся сердитий і трохи насторожений голос.
— Кидайте мішки… — поспішно прошепотів передній і, одкинувши щось убік, голосно й спокійно промовив: — Свої.
Коло вагонів щось заходило.
— Хто такі свої? Какая надобность ходить тут?
— На станцію йдемо…
Від вагонів одділилась якась темна постать і стала наближатись до них. Передній зараз же поспішно рушив уперед, а за ним задні.
— Стой!.. Підожди! — зачувся за ними ще більш насторожений голос, і хода постаті стала частішою.
— А чого нам ждать? Нема часу…
— Говорю, стой, бо стрілять буду…
Передній зупинився, а за ним і задні. Постать підійшла зовсім близько, так, що видно було навіть якусь палицю в руці і темну бороду.
— Ну, то що буде? Драстуйте! — спокійно обізвався передній.
Постать, не одповідаючи, мовчки стала близько придивлятись до лиць їх, до одежі, до рук.
— Що, знакомі, може? — суворо, знехотя бовкнув середній.
— Да, знакомі… — теж суворо одповіла постать, не перестаючи придивлятись до них. Потім вийняла щось із пазухи, піднесла до рота й різко, несподівано засвистіла.
— А то що буде? — стурбовано і швидко спитав передній.
Постать, не одповідаючи, прислухалась до станції. Вагони стояли темним понурим рядом, байдужі до чотирьох людей, що напружено стояли в тьмі коло них. Тільки вітер цікаво терся коло них та зорі напружено моргали одна одній.
— А бога ти не боїшся, чоловіче? — тихо, з сумним якимось жалем промовив передній. — Чи ми тебе возом переїхали, що свистиш ото по жандарів?
Од станції раптом зачувся теж різкий, одривчастий свист. Постать з полегшенням заворушилась.
— Бог богом, а служба службою, — твердо й холодно промовила вона. — Вчора тут тоже двоє хлюстів на станцію будьто йшли. А впоследствії сказалось, що пробуравили вагона й виточили під вагон усе зерно!.. А сторож одвічай за них.
— Та ото й ми б то по зерно, чи що?
— Та хто вас знає. Ось жандар подивиться… Було тихо.
— Ех!.. — зітхнув передній, — Люди!.. У самого ж, може, діти голодні… Зараз жандара. А може, оті хлюсти не їли три дні? Оті самі, що панське зерно виточили?.. Га?..