На другий день Вадим з перев’язаним оком цілий день ходив по місті й шукав помешкання для старих. Ось уранці забіг до його спитати, як з оком. Вадим учора сам не міг дійти додому, бо сльози заливали очі. На щастя Вадима, на його випадково натрапила Ріна, яка потім розшукала Ося й разом з ним одвезла Вадима додому. Нічого серйозного, наскільки вони могли судить, не було, — резина, видно, легко торкнулась очей, захопивши тільки лице, на якому впоперек кріваво червоніла смуга.

Вранці ж одне око зовсім добре себе почувало, а друге ще трохи боліло й слезилося. Вадим заспокоїв Ося й одіслав додому.

До шестої години він уже бачив кільки кватир, і на одній навіть дав завдаток, пообіцявши завтра прийти і рішуче умовитись.

Цілий день він нічого не їв, тільки заходив у пивні і пив пиво. В пів на сему він уже стояв біля своїх воріт, дивлячись то вправо, то вліво.

І майже зараз же під’їхав автомобіль, з якого хутко вийшла Тепа в тому самому пальті, в якому він її бачив тоді, коли вона їхала з красунем.

— Ждете? — кинула вона, підходячи до його. Але, побачивши на лиці перевьязку, злякано спитала:

— Це що у вас?

— Нічого. Екіпаж вас ждатиме?

— Так. Я вже раніще все сказала.

— Гроші єсть? — глухо кинув Вадим.

Тепа мовчки й сердито підняла трошки догори свою торбинку.

— Що ж з вами? Чого око завьязано?

— Нічого особливого. Ваші й Стьопині друзі почастували мене вчора в клубі. Прошу сюди, за мною.

І він хутко пішов уперед. В кімнаті Вадима Тепа озирнулась, потім прикрутила лямпочку, що почала коптіти, й сказала:

— А тут досить мило…

І, скинувши капелюх та пальто, сіла на ліжко.

— Я на ліжку буду сидіть. Добре? — спитала вона.

— Де хочете… — охоче проговорив Вадим, ходячи по хаті.

— І ви сядьте. Поруч зо мною. Вадим зараз же підійшов і сів.

— Ану, покажіть, дуже забили? Це небезпечно?

— Дякую. Нічого небезпечного нема.

— Деяких арештували вже… — роздивляючись навкруги, сказала Тепа.

— О, їх випустять… — заспокоююче й байдуже одповів Вадим. — Стьопу ж, розуміється, не чіпали?

— Ні, Стьопку не чіпали.

Вадим глянув на годинника. Ще пьять хвилин до семи лишалося. Олеся могла й запізнитись, а то й зовсім не прийти, хоч написала, що обовьязково прийде. Причому видно було по листі, що дуже трівожилась. Їй міг хто-небудь сказати, що його серйозно ранено.

Забувши, що Тепа просила його сідати поруч, він устав і знов хутко заходив по хаті, як ходять по камері тільки що арештовані або ті, що ждуть присуду, люди.

Тепа мала якийсь задумчивий і майже байдужий вигляд. Здавалось, що їй навіть скучно. Було вражіння, що вона сиділа на станції й чекала поїзду.

Раптом зачулось клацання клямки в сінешних дверях. Потім рип дверей із кухні й гомін голосів: один — металичний, різкий, Саламандрин, другий — тихий, несмілий.

Вадим твердими нехапливими кроками підійшов до ліжка й сів коло Тепи. Вона скоса глянула на його й байдуже стала дивитись у підлогу. Вадим теж глянув на неї; вона була бліда до того, що ясно й чітко виднілись дві маленькі, як точки, родимі плямки на лівій щоці, яких звичайно не можна було розглядіти. Вадим чомусь дуже здивувався з цього й в ту ж мить забув.

В двері обережно застукали.

— Ввійдіть! — надзвичайно голосно й різко крикнув Вадим.

На порозі зьявилась струнка постать Олесі в капелюсі з білим пером. Вона трівожними широкими очима дивилась на Вадима, який поривчасто встав, і поспішно, не дивлячись, зачинила за собою двері. Тут же вона помітила й Тепу, яка все з тим же немов задумчивим лицем дивилась на неї.

— Ах, це ви? — роздратовано й розчаровано протягнув Вадим. — Мені, панно Микульська, нема часу. Ідіть собі. Варвара! — злісно й навіть з ненавистю закричав він. — Покажіть цій панні дорогу.

Олеся якийсь мент стояла непорушно, як помертвіла. Потім тихо, задом одсунулась до дверей, одчинила їх спиною й, не зводячи мертвого, пронизаного жахом погляду з Вадима, висунулась. Вона неначе боялась, що він ззаду кинеться на неї.

Коли зачинилися двері за Олесею, Тепа встала, судорожно позіхнула й, винявши з торбинки пачку грошей, поклала їх на кінчик столу.

— Тут вісімсот… — байдуже проговорила Тепа. Вадим ліг на ліжко й витягнув ноги.

— Що з вами? — спитала Тепа.

Вадим не одповідав.

— Нічого, це корисна операція… — кинула Тепа, дивлячись на брудне шкло лямпочки з одпечатками пальців на йому. Одпечатки були подібні до того, як рисують на ґеоґрафичних картах морські течії. Потім вона помалу повернулась до Вадима, підійшла до його й сіла збоку на ліжко.

— Ну? Тепер убьєш мене? Так? Хочеш, дам револьвер? — майже серйозно сказала вона. — У мене в торбинці єсть. Хочеш?

Вадим мовчав, заплющивши одне своє око. Здавалось, він так лежав від того, що боліло друге, ранене.

— Що з тобою? Невже так боляче за Олесю?

Вадим глибоко зітхнув, потім розплющив око й майже байдуже сказав:

— Стомився. Я сьогодня багато ходив. І око болить… Я не можу балакать… сьогодня. Приходь до мене завтра. Добре?