Вадим чогось зупинився й почав слухать і дивитись. Чоловік з шлейками був Стьопка. Він стояв серед хати з якою пляшечкою (певно, лікарство) в руці й кричав:

— . Щоб ви не сміли лазить в мою кімнату! Де спринцовка, я вам кажу? Де?

Почувся тихий голос матері:

— Я в вашій кімнаті не була й спринцовки вашої не брала. А вам стидно так, я людина стара, женщина, а ви мені такі слова…

— "Женщина"… Тоже, женщина! Через те може, й узяли. Знаємо вас. Осьці або Вадюні подарувать, щоб лічить…

Він назвав венеричну хворобу. Ще хтось засміявся, сміх був Никодимів, сласний і дражнячий.

— А що ж? Де ж вона ділась? Мені треба йти швидче, а хтось забрав. "Стара людина". Знаємо вас! Підождіть, ми вам покажемо! Де спринцовка, я вас питаю?! Стара злодійка ви! Ви все крадете тут та своїм мазепинським дітям носите!

Вадим міцно провів долонею по чолі, потім підняв голову й ступив до дверей. Зачувши його кроки, Стьопка хутко озирнувся.

— Ага! — крикнув він. Але Вадим зробив оживлене лице й поспішно сказав:

— Степане Макаровичу! Добре, що вас застав. На хвилиночку в коридор, треба дещо вам сказать.

Стьопка бачив, що Вадим був надзвичайно блідий, що очі якось дивно блищали й посмішка була крива. Але зараз же хапливо вийшов за ним у коридор. Вадим обережно зачинив за ним двері й одійшов од них трохи далі до протилежної стіни. Стьопка, зацікавлений і трохи стурбований, поспішав за Вадимом.

— Що сталось?

Вадим озирнувся, — в довгому, як в отелях, коридорі не було нікого. Він узяв Стьопку за руки вище ліктів і, ніби маючи говорити йому щось таємне, притягнув близько до себе й повернув спиною до стіни. Потім раптом сильно здушив пальцями руки його й прошепотів:

— Ти ж це що собі позволяєш? Га? Ти що позволяєш?

І вмить, скажено потягнувши ще ближче до себе ошелешеного Стьопку, одштовхнув і зо всеї сили ударив об стіну. Стьопкина голова так струснулась, що чуб аж підскочив угору й лахмами упав на низьке чоло, а в усім тілі щось хрякнуло, як в розбитому горщику. Він хотів вирватись, крикнути, але в сей мент знов скажена сила вдарила його об стіну, і зараз же знов, і знов, і знов.

— Ти попався мені? Попався? Попався? — хрипів Вадим і раз за разом бив тілом Рибацького об стіну. Густий, частий гуп, неначе десь довбнею вбивали землю, ішов по коридору, й світло лямпи, що висіла на тій стіні, злякано здригувалось, шарпалось, неначе в смертельному жаху хотіло одірватись і втікти. Стьопка вже не міг кричати, тільки хрякав і викаряченими безпамьятними очима дивився просто в лице Вадимові, як дивляться удавленики. І раптом весь чудно обмняк в руках Вадима й схилився на бік. Вадим тоді очутився й пустив його. Стьопка хитнувся й якось боком упав на землю, з мьягким стуком ударившись головою об підлогу.

Вадим помалу рукавом піджака провів по лобі, дивлячись на Стьопку. Потім нахилився до його, взяв за руку й налапав пульс, який слабо бився. З носа у Стьопки з одної ніздрі текла на жовтий вусик тоненька стрічка крови.

Вадим підвівся, ще раз провів рукою по лиці й помалу пішов до дверей кімнати батьків. Одчинивши їх і не входячи, тільки встромивши голову, він найшов очима Никодима й, стараючись стримувати часте дихання й бути спокійніщим, сказав:

— Никодиме Петровичу! На хвилинку вийдіть.

Никодим, який від цікавости, що там Вадим говорив Стьопці, не міг усидіти на місці, зараз же схопився й вибіг. Вадим зустрівся з червоними від сліз, широкими від непорозуміння очима матері, машинально хитнув їй головою, посміхнувся й одійшов у коридор.

Никодим як вискочив з дверей, так зразу ж і побачив Стьопку. І в ту ж мить як кіт отстрибнув убік і став у позу оборони. Але Вадим посміхнувся й сказав:

— Ви чого? За вами черга потім. Це Стьопці за маму і за инче. Не бійтесь, він живий. Скажіть йому… чуєш, Шакал? — скажи і йому, й собі, що коли моїм буде хоч яка-небудь неприємність од вас, — убью! Надіюсь, ти мені віриш, що я слово своє здержу?

Никодим стояв уже вільніще, навіть посміхаючись, але пильно приглядаючись до небожа.

Вадим же повернувся й пішов до виходу.

В великих сінях знов стояла покоївка Тепи.

— Степанида Макарівна просять вас зайти до їх…

Вадим подивився на неї, чудно посміхнувся й, нічого не одповівши, вийшов надвір.

Падав легенький пустотливий сніжок. Повітря було колючо-морозне. Але Вадим не запахнув навіть плаща і швидко пішов по твердій замерзлій доріжці саду. Не доходячи до хвіртки, що виходила на спільне подвірря, він почув, як вона рипнула, й потім затемніла чиясь постать, одсвічуючи до вікон з будинку Рибацьких жовтою плямою лиця.

Через хвилину він пізнав Ося. Той ішов чудно, помалу, піднявши голову, немов прохожуючись. Здавалось навіть, що він заклав руки за спину. Але, побачивши Вадима, зразу шарпнувся до його, швидко підійшов і проговорив:

— Добре, що найшов тебе. Я був у тебе. Треба сказать…

Вадим, хоч і сам був у піднятому стані й ще дихав важко, але помітив щось особливе в братові. В чому воно було, не можна було зразу сказать.