— Ні, не буду.
— Так не чіпай. Бо я у тебе, на твої гроші, які ти добудеш нечесним шляхом, жити не буду. Єдиний чесний шлях мати гроші — заробити. А заробить ти не зможеш. Батьки зостануться самі. Через те не чіпай краще. Така поміч, як твоя, годиться на смітник викинути.
Він уже говорив зо мною, як з поганим маленьким хлопчиком. Він, цей сам маленький хлопчик!
— Потім ще от що… Ти почнеш з батьком свій лібералізм виказувати. Бога, мовляв, нема, реліґія — це забобони… Правда?
— Розуміється.
— Так от, я тобі говорю, щоб ти цього не робив. Ти не маєш ніякого права на батьків. Чуєш? Для батька тепер Бог потрібний, і твій лібералізм шкодливий буде…
— Значить, гартованці й Бога визнають? — крайне здивований спитав я.
— Що гартованці визнають — тобі того не зрозуміть. Повір, що вони не дурніщі за тебе.
— Добре, — я навіть встав. — Але ж ти кажеш, щоб я батькові атеїзму не викладав. Значить, брехать? Казать, що я вірю в Бога? Як же це так? Ти, як член морального товариства, у якого ціль — чесність, справедливість, правда…
— Вадим! Коли ти будеш свої іронії над цим…
— Та які іронії? Що тобі Бог дав? — цілком поважно, спокійно балакаю з ним. — Чого ти розлютився? Чого лаєшся? Ражу тобі спокійніше бути. Хоч би через те, що твої лайки й таке инше так же на мене ділають, як вибрик твого Антошки. Не забувай, що я тобі сказав. Не такому хлопчикові, як ти, нарушити те, що я утворив собі. Розумієш? Даремні твої образи, я їх слухаю так, як цвірінькання горобців он там за вікном. А коли ти маєш на увазі, то виясни мені толком, чого ти хочеш. Скільки я тебе зрозумів, твої прінціпи, божки себто, — заповіді справедливости. А раз заповідь, то не можна бути нечесним, не можна брехать нігде, ніколи, ні при яких обставинах. А особливо батькові. Як же це так?
Ось стояв непорушно. Тут, мабуть, був пункт, на якому він почував себе певно, бо він проговорив уже не з тим запалом і силою, що раніше.
— Про це я з тобою не хочу говорить… Я тобі говорю про батька. Його піддержує віра в Бога. Коли ти будеш збивать його з неї, як це робить Никодим, ти зробиш йому… зло. От і все. А ти можеш собі сам розміркувать, що чесно і нечесно. А про гартованців… Мені сором, що я тобі сказав. Я все ж таки не думав, що ти не можеш поважать переконання…
Брехав! Він не для того говорив про гартованців.
— А потім ще одне! — немов хапаючись за нове, щоб лишити про це розмову, додав він. — Там одна панночка принесла сьогодня для тебе лист. Вона його оддала Тепі.
— Панночка? Лист мені? Яка панночка?
— Не знаю. Мені розсказала Тепина покоївка. Фамілії не знає. Середнього росту, блондинка, гарна й добре одягнена. Тепа покликала її до себе. А потім, як панна пішла, Тепа зараз же послала навздогін за нею Стьопку, щоб він прислідив, де вона живе. Вважаю потрібним попередить тебе. Попереди панну, хай буде обережна.
Це, дійсно, було щось незрозуміле. Я не мав такої панни, яка б могла принести мені листа. Звідки в мене тут панни, коли я всього третій день. Тепа послала Стьопку прослідити.
— Чи не вигадала Катя? Може, не до мене?
— До тебе. У Тепи ще якісь плани. Вона вчора була люта на тебе за образу. А тепер зразу змінилась. Хоче тобі службу дати на фабриці. Казала мамі.
В голосі Ося знов задзвеніли ноти злости.
— Мені службу?
— Так, тобі. Це — слідити за робітниками. Називається "помішник інспектора". Більше нічого. Ти, мабуть, візьмеш?
— Певно, що візму. Мене тільки дивує, що… Тепа хоче дать після того, як я її образив.
— Чого ж? Колишньому своєму любовнику. Розуміється, ти їй одплатиш за цю посаду. Плата добра. Сто рублів у місяць.
— О? Це дуже доречі. Хм! Он яка Тепа?
Ось не витримав.
— Тільки гляди, бережись на цій службі! — труснув він головою так, що руде волосся так і підстрибнуло йому на голові.
— Ой? Невже так страшно там? Я люблю сильні переживання.
— Ну, так переживеш!
— Гартованці убьють?
Ось раптом ступив до мене і з гуком ударив лівою рукою по комоді.
— Мовчи про гартованців! Сволоч всяка, насильник, падлюка і та ще буде… Я сам тебе заріжу! Чуєш? Своїми руками. Ти давно у мене це заслужив… "Брат"? Не брат ти мені, не брат. Ти сором мій, ти…
Він вмить одвернувся й прожогом вийшов із хати. Я машинально пішов за ним посвітити йому в корідорі, бо там мусіло бути темно.
В сінях з невеличкого лямпочкою в руках, схилившись над розчиненою скринею, поралась Саламандра. На нас вона зиркнула хмурим поглядом і знову нахилилась до скрині.
Ось вийшов у корідор, а я так само за ним, виймаючи з кишені сірники. Дійсно, тут було, як в льоху.
— Можеш не світить, я й сам знайду дорогу, — кинув, не обертаючись, Ось. Його, певно, злостила моя ввічливість.
— Але знай… — напівозираючись, раптом додав він, — що за те злочинство, яке я зроблю, ти в великій мірі винен. Можеш мені вірити.
В цей мент сірник погас. Не чекаючи, поки я засвітю другого, Ось рішучими кроками, немов ідучи по освітленому місці, майже побіг уперед. Коли я знов засвітив, його в корідорі вже не було.