Тепер вони приїхали на цілий тиждень, що зараз же з порогу занадто весело й безжурно заявив Антін Антонович. В руках у його був великий клунок з припасами, а у Варвари Кіндратівни — закутана в газету велика банка смородинного варення, яке дуже любив Коля.
Помітивши на лиці сина якусь не то натягнутість, не то заклопотаність, Антін Антонович весело закричав:
— Ну, ти, брат, не той… не задавайся. Ми тебе арештуємо! Тепер не одкрутишся. Годі. Заказуй самувар, чай будемо пить. От мамахен тобі смородинного варення привезла. А тут ковбаса, сало, пундики-мундики. Самі малоросійські!
Але, дізнавшись, що Коля сей вечір ніяк не може бути з ними, бо має засідання редакції, старі зразу ж злякались, притихли й затурбувались; що ж їм робить? Вони думали прямо у Колі зупинитись, — у його дві кімнати з ліжком і канапою. Мамахен можна б на ліжку, Коля на канапі, а старий і долі спав би на шубах.
— Ну, значить, мамахен, в Рязанські номера, в Гранд-Отель наш треба йти… — рішив Антін Антонович.
Коля не одмовляв, йому незручно було мати у себе батьків цілий тиждень.
Але він покликав Івана й замовив самувар, попрохавши наготовить його якомога швидче.
Батьки тим часом роздяглись з своїх шуб. Варвара Кіндратівна була в шовковій фіолетового кольору кохточці з великими опухами на рукавах вище ліктів. На голові у неї був чорний кружевний очіпок, а в руках Бог зна для чого чистенька хусточка. Лицем вона дуже була похожа на сина, тільки губи у неї були тонкі, і розріз рота подібний до прорізаної ножом дірки в м’ячу. Вона посварилась у дорозі з Антоном Антоновичем, і ще не пройшов у неї гнів на його. Через те вона більше мовчала, тільки дивилась на сина з суворою ніжностю, а на чоловіка поглядала з хмурою зневагою.
Трошки поговоривши з старими, Коля знов сів за стіл, — йому треба було дописать статтю до завтрашнього числа газети.
Батьки майже на шпиньках одійшли від столу й почали оглядати помешкання. Нічого собі кімнатки, тільки якось в цих великих городах незатишно, голо, холодно в хатах. І запахи якісь, Бог їх святий знає, що воно таке, — кисле, ущіпливе, затхле. Мабуть, накурюють товариші. І скрізь ці газети, — на стільцях, столах, підвіконниках, на підлозі. Всюду недокурки, сліди брудних ніг, — що за мода така — ніг не витирать.
Але що подобалось старим, так це те, що й ті рази, а саме: одежа Коліна й спосіб її вішати. Штани, наприклад, висіли не так, як висять всі штани, а перевернуті догори халошами. Халоші ж заціплені між двома планочками.
— По-американському! — шопотом сказав Антін Антонович, з гордостю киваючи на штани. А Варвара Кіндратівна обережно взяла в руку матерію й помняла.
— Ну, такої в нас і по десять рублів аршин не дістанеш! — самовпевнено прошепотів Антін Антонович.
Варвара Кіндратівна погладила штани й одійшла до пальта. Пальто теж було чудесне, хоч і висіло так, як висять пальта й в Берзянську. Але черевики знов стояли не так, як у Берзянську, — вони були натягнені на якісь чи колодки, чи Бог його зна що таке. І все з товстелезними підошвами, з жовтої шкури.
— Американські! — зворушено знов пояснив Антін Антонович.
А Коля, тісно стуливши губи (так само, як і тоді, коли во время оно писав латинські слова), строчив і строчив. Антін Антонович бачив одним оком, що й папер, на якому писав Коля, був не звичайний, а довгенький, як ті паперці, на яких пишуть "на часточку" за здравіє або за упокой.
"Редактор", — подумав він собі.
Раптом у двері хтось застукав і, не чекаючи одповіді, в хату хутко ввійшов панок у ціліндрі, в пальті, як у Колі, похожім на одрізану внизу попівську рясу, й з вусами, у яких кінчики для чогось були здерті трохи не в ніздрі носа. Побачивши старих Водосвятських, панок дуже чемно зняв ціліндр і низько з повагою вклонився. Потім, не кажучи ні слова, зараз же підійшов до Варвари Кіндратівни, ще раз низько уклонився й простягнув руку, з дуже серйозним виглядом говорячи:
— Доктор Сріблюк.
Варвара Кіндратівна руку подала, але з трівогою подивилась на сина: чим же це він хворий, що до його докторі ходять. А "доктор" так само шаркнув ніжкою перед Антоном Антоновичем і знов сказав:
— Доктор Сріблюк.
Далі поспішно задом одійшов од них і привітався з Колею.
— Роздягайся, стерво! — весело проговорив Коля, — це мої батьки приїхали навістити. На жаль, як раз такий час. Ну, та до засідання є трохи часу. Зараз чай буде.
Панок роздягся й знов підійшов до старих. Волосся, як і в Колі, було, немов у молодиці, розчісане посередині і прилизане на боки. Вуха трохи топірчились, одначе мужчина був пристойний, правда, невеликий зростом, але чисто одягнений. І такий, видно, блогородно-вихований, чемний.
Він почав займати гостей розмовою.
Говорив він по-малоросійському, як і всі приятелі Колі, з якими старим доводилось стрічатись.
Але з перших же слів виявилось, що ні Антін Антонович, ні Варвара Кіндратівна деяких виразів доктора не розуміли, хоч самі добре говорили по-малоросійському, а останніми часами так і газети малоросійські читали.