Юрій сидів весь жовтий, з чудною кривою посмішкою на губах, напівзакривши очі.

— Ну, Юру?

Він помалу покачав головою і тихо сказав:

— Ні, Ріно.

— Ні??

— Ні…

— Що "ні"?

— Не можу сказать…

Ріна помалу встала з колін і одійшла на своє місце.

— Я вже тобі не раз говорив, — хрипко додав Юрій, все так же ухмиляючись.

— Через те, що я пропоную безглуздя, як ти говорив?

— Майже.

— Добре, тим краще. Тим краще. Значить, ми нарешті скінчимо цю трагикомедію. Давно час.

Ріна взяла знов вишивання і стала шити, нічого не бачучи.

На Юрія і ці її слова не подіяли. Він почував тільки втому і слабість, у всьому тілі було бажання лягти, витягнуть ноги, пустить вільно руки й лежать. Так буває, коли їдеш довго у вагоні і жагуче хочеш лягти, а нема де. І дивно було, чого Ріна так хвилюється, сердиться, — ну, кінець, так що з того?

Але, почуваючи так, Юрій знає, привик знати, що так кінчити вони не можуть, і коли це говориться й ніби дійсно покінчено, то це зовсім не правда. Він знав, що для його принаймні це не кінець. Зараз, в сю хвилину він приймає його байдуже, тупо, ні з чим цей кінець не зв’язуючи попереду. Але це через ці мотори в голові, через утому, через морфій. Дим на пожежі теж закриває все, і не бачиш, що там сталось. Але коли дим розвіється, руїни виступлять з невблаганною, невідрадною силою.

— Не безглуздя, а… зайве ти пропонуєш… — для чогось почав він знов.

Ріна мовчала, щось думаючи й безупинно вишиваючи.

Юрій спер все тіло на фотель, угруз в сидіння і мовчав. Говорити не хотілось, але треба було: слова про розрив чомусь заважали й неприємно свербіло в мозку.

— Цілком зайве… Так само можна пізнавать себе й тут і не їхать у Херсон. Можна повінчатись і не мать дітей… То ти таке страшне значіння надаєш вінчанню. Ах, повінчались і зв’язались… Ніхто не може нас зв’язать, коли не хочемо…

— Діло не в вінчанню! — тихо проговорила Ріна.

Те, що вона обізвалась, і обізвалась так тихо, кротко, журно, боляче кольнуло Юрія. Він сів рівніще і сказав:

— А в чому ж?

Ріна не одповідала, уважно працюючи голкою.

— В чому ж, Ріно?

Ріна зупинила руку і поривчасто повернулась до Юрія.

— Так ти пропонуєш просто повінчатись тут і жить? — рішуче, з чудними нотками в голосі спитала вона.

— Пропоную.

— Цілком серйозно й без хитання?

— Цілком.

— Добре! — згодилась Ріна. — Добре. Я даю згоду. Завтра, післязавтра вінчаємось. Я згодна.

Юрій якийсь мент застигло й вражено дивився на неї, потім устав, для чогось натягнув рукавичку й знову сів.

Ріна немов нічого не помітила.

— Хай буде так. Зробимо по-твоєму. Може, дійсне, ти радиш розумніше. Коли це можна зробити? Здається, треба документи якісь? В мене гімназичний аттестат десь на курсах, я ще не взяла. Завтра піду. А у тебе єсть документи?

— Здається, єсть, — машинально сказав Юрій.

— Тим краще. Де ж ми оселимось? В "гніздечку"? Ну що ж? Може, справді, так краще. Дійсно, хто нас може примусити жити, коли побачимо, що не підходимо? Правда, Юрку?

Юрій знов сів вільніше, і знов нерви опали, він розумів, що це просто жарт.

— І таки б краще було, коли б так зробили, — проговорив немов хмуро. Ріна випрямилась.

— Що значить "коли б"? Ти одмовляєшся?

— Не я одмовляюсь, а ти.

— Я?! Коли ж я одмовилась? Що ти вигадуєш? Що ти крутиш? Ти говори прямо: ти хочеш вінчатись чи ні? Не крути!

Бог його знає, чого вона так спалахнула і що в дійсности мала на думці.

— Ах, Ріно, ну та я ж бачу, що ти жартуєш. Не повірю ж я, що ти справді будеш вінчатись. Одні "гартованці" не дозволять.

— Хто жартує?! — скрикнула Ріна, все більш і більш приходячи в гнів. — Він на мене звалює. Сам не хоче, весь час крутить і на мене звалює, що я жартую, що "гартованці" не дозволять. А ти б хотів, правда, щоб вони не дозволили? Дозволять, голубчику, дозволять. А не дозволять — не треба, я знаю, що я роблю. Ти говори: ти хочеш вінчатись?

— Хочу.

— Кінець. Ми вінчаємось. Більше щоб не було про це розмов. Ніяких жартів нема, ми вінчаємось якнайшвидче.

— Я дуже радий.

— Я також…

6.

Ніби тільки цього й чекаючи, хтось постукав.

— Ввійдіть! — крикнула Ріна і, озирнувшись, взяла пуделко з брошкою й засунула його під подушку.

Ввійшов Степун. Вітаючись, він, як звичайно, заклопотано і ніжно обдивився кожного своїми добрими, в лахматих білих віях очима. Здавалось, на його обов’язку лежало слідкувати за добрим станом товаришів.

— Е, голубчику, а ви що ж такий, ніби недужим себе почуваєте? — з докором сказав він Юрку і скоса подивився на Ріну.

— Так, трошки ніби застудився.

— Не треба застужуватись.

І Степун короткими й товстими руками присунув собі стілець. Сівши, він з полекшенням передихнув, — у його була астма чи сердечна якась хвороба, і йому трудно було ходить. Сам він про хворобу свою не любив говорить і задишку поясняв "барабанчиком", як називав кругленький живіт, та короткими й товстими ногами. Що людині з довгими ногами треба зробить один крок, то йому три. От і мусить чоловік захакатись.