– Час нам, Микито, час, – нагадує дядько Володько.

А тут у двері якийсь десятник:

– Давай, бабо, дві паляниці, та повертайсь, бо начальство дожидать не согласно.

А за десятником якісь москалі:

– Давай, тьотка, калачиків, да проворно! живо!

А за москалями якийсь дяк, за дяком мельник, за мельником дві перекупки, оболонник, грабар, стара пані з двома песиками на червоних віжках – та й кінця нема. Затуркали удівоньку – мусила нашвидку попрощатись.

– Ой, та впав же ти їй в око! – сміється дядько Володько, виходячи з пекарні.

Сміється й Хапко; ще б то не впасти!

– Пропала красоха!

– А нехай!

– Тепер ходімо до куми. Там у куми я собі притулочок маю. Там, хоч пізненько, а так чи сяк пообідаємо, – каже дядько Володько.

Тим часом, минувши будинки, добігли до вбогеньких хаток, геть поза крамницями, вже таки далеченько від міського розгласу і туркоту.

– Он кумина хата, – показує дядько Володько, – он-он, – там, де стара груша та купка бузку…

Хаточка на одшибі, малесенька, низесенька, біліє з-під старої груші, немов з-під зеленого намету: з-за бузку блискотить проти сонця віконечко.

Ще до загородки не доступили, а вже хатні двері відчиняються – стріча кума на порозі… Бачиться, давно дожидала.

Хапко аж поточивсь – молодиця, як зоря!

А зраділа! збіліла й почервоніла і знов збіліла… Втопила очі в кума, – Хапка чи бачить, чи не бачить… голосок дзвенить.

– А я, – каже, – почула, догадалася, що се ви… Мабуть, втомилися. Може, голодні? А я сьогодні й не топила! Чим прийматиму?

– Не журись, оце тобі міх добра, – хвалиться дядько Володько, показуючи торбу. – Бери лишень та гарненько подякуй. Чого задивилась! Веди у хату та вибирай з торби.

Та, киваючи на Хапка:

– От я закликав товариша у гостину, чи ж не красень? такого, мабуть, зроду не бачила? еге? Вітай його, бо він мені рідніш рідного братіка. Побратались ми з ним.

Іде, як господар, до хати – вбогенька хатка, а як у віночку – і зараз почина порядкувать:

– Ану, Ганно, швиденько! Оце став тут, а то посунь… а се покрай, та дрібненько… А де ж той ніж? Гляди пляшки… Ну, Микито, сідаймо обідати. Ганно, чого задумалась – шануй гостя дорогого. Край, насипай, частуй!

Слуха: крає, насипає, частує, а як вліпила оченятка у ту, мовляв, ступайку, то й одвести несила – на його тільки дивиться, його тільки бачить… А ступайка і не спогляне на безталанночку – упада коло Хапка.

(Збіга мені на думку, з чого-то береться часом, чим держиться, та, мовляв, уподоба, чи любва? Давненько вже блукаю по Божому світі, придивляюсь, прислухаю, а досі того не второпаю. Нехай би хилило чоловіка щось добре, розумне, щире, – так ні… Часом улюбить таку кралю, що, здається, маючи хоч кріпку тями, мусив би на сім миль від неї відбігти, а вам чи мені, – любочко, рибочко, пташенятко… і орудує нами, як віхтем, ота пташка аж до сивої скроні…

Ми з Лавром Самодійчиком та з Данилом Черевком, сидячи якось у Гершка в корчмі, довгенько міркували, в чім тут сила – саме тоді Василь Чорняк повісився, і славили, що бідолаху жінка з світу згладила, – то Лавро й каже:

– Такі, як покійничок – хай над ним земля пером! – самі трохи завинили: не питаючи броду, та сунулись у воду. Коли в мене на плечах не макітра, то в сьому ділі мушу я так ступати, як переходячи глибиню у позимку, пам’ятаючи, що лід, як скло, а шурхнеш під лід, то сухого

не витягти. Бачу, як інші на льоду обломились, маю пересторогу, то, як то кажуть, З ЧУЖОГО ЗЛОГО ВЧУСЯ СВОГО. Мушу роздивлятись, уха межи люди далеко пускати та раз у раз завертати до голови по розум. Боже борони хапатись – мушу повагом, з оглядом… То й оберу собі таку, що і добра і тиха, а до того і гарна, як ясочка… так-то воно буває, як на плечах голова, а не макітра.

Славно розказав Лавро, аж мило слухати, а в самого така ясочка, що ЯК ВИГЛЯНЕ У ВІКНО, ТО ТРИ ДНІ СОБАКИ БРЕШУТЬ, та сердита, як рарах***, та язиката, та уїдлива.

А Данило Черевко додає:

– Розважний чоловік зроду б не повісився: коли вже так пішлося, що придбав собі верещуху, що проти тебе не мовчить, то навчи, щоб мовчала.

І Данило ніби до ладу розумкує: тільки як заверещить його жінка: «Долі! долі!» – він не відмагається, зараз присіда до долу, а вона його тоді за чуба… Бо Данило високий, як лугова тополя, а та занозячка така, як вузлик, та й не хоче підскакувати, а хились, каже, щоб способно тебе відчухрати.

Отак ми, розумаки, ставимось, як орли, а прийдеться до діла…

А що вже дівчата та молодиці, то бодай і не згадувати. Укохає собі якусь, мовляв, ступайку, – а бува сама і добра і прехороша, – і не надивиться, не налюбує. Нехай то ступайка щодня, щогодини серце їй крає, нехай раз у раз душу з неї виймає – байдуже! Хто його розбере, що то за попуст у Бога!)

– Ще чарочку, Микито! – частує та частує дядько Володько Хапка.

– Та вже довольний, дядьку, дякувати.

– Пивце нічого, добре… я на сьому знаюся… Бо сам трохи не пивоварник. Гай, зварив би я пивце… тільки що треба багато заходу, та щоб повно побрязкачів у кишені… Ой, зварив би я пивце!