I

Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни.

Приходимо ми з ним у неділю під те село. Сонечко вже низенько. Мій парубок, дивлюсь, ніби почав приставати. Примічаю мовчки… прижержав, знаєте, ходу, – примічаю: зробився мій парубок зовсім другий чоловік. Всю дорогу був такий говіркий та веселий, БУБОНІВ, ЯК МІСЬКИЙ ДЗВІН, а тут ніби води в рот набрав: і брови здвинув, і голову повісив.

– Що се, – кажу, – пане Якове, НАДУВСЬ, МОВ КУЛИК НА ВІТЕР?

– Якого там кулика ви видумали, дядьку! – пробурчав.

– Може, притомився, хлопче?

– Ні, – одрізав та й знов іде мовчки.

– Да що ж се, – кажу, – пане Якове? перше ГНАВ, НІВРОКУ ТОБІ, ЯК ВІТРІВ БАТЬКО, а тепер чого се почав приставати?

Тут якраз зійшли ми на горбок, так – невеличкий; да з його глянуть на Хмелинці – село як на долоні.

– Оддишемо, – кажу.

Сіли. Дивиться мій Яків на село, аж йому очі розбігаються; дивлюсь і я. Все знакомі місця – і хати, і садки. Славне село, якби ви бачили! Церква стоїть висока. Старий сотник якийсь її будував. Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Любо, що й казати!

Сидимо, дивимось. Гомоніли люди на селі, а далі один по одному й розійшлись. Цокотали ще дві молодиці; розходились і знов сходились та все махали руками, наче горох молотили. Якби не вийшов з хати чоловік, то не розійшлись би й до світу. На селі стихло; хіба де стукне віконце, да проскочить попід ворітьми хисткий парубок.

– Годі вже, ходім! – заговорив мій Яків, ніби його підкинуло, – вже пізно. – А сам аж побілів.

– Оце мені лихо! – кажу я.

– Яке вам лихо, дядьку?

– Да що на тебе найшло, Якове? Вийшов і здоровий, і веселий, і співав, і розмовляв, а тут разом неначе тебе кип’ячем обпарено. Грошей не погубив?

Він за шапку.

– Гроші єсть, – каже.

– І гроші несеш, і дівчина дожидає, а ти як у ярмо йдеш!

Ані пари з уст.

– Переночуємо вже, – кажу, – разом зо мною у старого Кохана.

– Як їх ласка, – каже.

Закипів же й я тоді.

– Да ти, – кажу, – Якове, говори до ладу! Що ти уриваєш по словечку, ЯК ПОПІВНА НА БЕНКЕТІ? Як ти мені зараз не висповідаєшся – я тобі не Явтух Товстодуб і в старости не клич – не піду!

От він тоді й почав.

– Що ж мені, – каже, – дядечку, по тих грошах? Чи викуплять вони мене?

– Чого ж се, братіку, завів такої жалібної? Чому не викуплять? Аби гроші, то й викупишся.

– А як пані не схоче?

– А вона чому не схоче, твоя пані? нехай її батьку все добре! Чи ти де бачив таких панів, щоб їм гроші були не милі? Мені, – кажу, – не траплялись, не знаю таких.

– Е-е, дядечку! вона, мабуть, чи не ковшем їх міряє!

– Дарма, – кажу, – що ковшем міряє: вони, сії пани, на гроші такі ЛАСІ, ЯК ЦИГАН НА САЛО, братіку! їм довіку, до суду буде мало! Не журись! я сам з тобою піду до панії. І не таких бачили. Ти поклонись старому…

– Він уже казав мені: «За панського дочки не оддам. Лучче нехай іде в черниці». А як Кохан сказав, так і буде: се й мале хлоп’я знає.

– Ну, побачимо, як буде, – кажу, – недалеко вже. І хата його он біліє!

II

Йдемо вулицею; іще з другого кінця побачили: в хаті світиться. Підійшли; я постукав. У дворі гавкнуло цуценя; хтось одсунув віконце; да, мабуть, нічого не побачив, бо таки нахмарилось і зовсім темно було. Брязнула защіпка, і вибігла Коханівна Марта.

Що то за дівчина під той час стала, Боже мій, світе мій! Да така ж молодесенька, а красна, як маківочка! Заквітчана, в червоному намисті, сорочка вишивана, в черевичках – ну, дівчина!.. як зірочка!

Вибігла з каганцем, побачила мене й Якова. «Ай, дядьку! – каже, – що се ви!»

А се, бачте, не я, а Яків… ледве каганця з рук не вибив.

– Марто, ясочко моя! – шепче.

Аж ось і старий Кохан виглянув, а за ним стоїть Коханиха. Поздоровкались, привітались.

– Е, дочко, – каже старий, – любих гостей до хати просять, а ти тут в’єшся. Йди, моя ластівко! – І пропустив її в двері.

Увійшли й ми, поклонились та й посідали. Старий вечеряти просить. Мати й дочка коло стола, то коло печі звиваються, а ми поглядаємо одно на одного та хочем розмову почати.

Кохан… Ви, правда, зроду його не бачили. Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами – дівчата сохнуть і дуріють; а тепер, як пристарівся, моргне сивим усом – громада й примічає… Перший чоловік у селі Кохан. Якби ви на його глянули! Що ті пани ваши міські? ошпарені горобці! Сей, як вийде, кажу вам, – високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща, ще давніх козаків. Хоч там і ворогуєш з ним, а шапку нехотя знімеш. Чи мало по селу старих людей ходить? Ну, іншому поклонишся, а іншого буває, що й не вгледиш; а сього, як гетьмана, зараз узриш. І він підніме шапку, хоч би малій дитині, підніме – і далі йде. Оженивсь він із Оксаною – Яковенка старого дочка, тож козацького хорошого роду. Така повновида молодиця, чепурна, чорноброва, настояща козачка!