Маруся тільки поглянула у той бік, де він стояв.

— Чи ж тобі не до сподоби? — питаю.

— Хороший, — промовила стиха.

— А що вже Катря, — говорю Марусі, — то, надійсь, добром таки у йому закохалась!

А Маруся мені так-то вже поважно вимовляє: «Ти, сестрице, коханням не жартуй!» — от, мов, вона ворожка стара, абощо.

— Ну, добре, — кажу, — іди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? — Взяла її за руку, притягла до Катрі.

— Катре! — почну, а Катря як стисне мені руку.

— Іде, іде, просто до нас іде! — шепче, а сама так і тріпоче.

Чайченко став коло Катрі і взяв її у танець. Вона, ота смілива меткая Катря, немов перелякалася чого, збіліла…

— Марусе, ізмічаєш?

Маруся їм услід дивилась своїм поглядом тихим. Скоро Чайченко пустив Катрю, усі дівчата так і тиснуться до неї:

— А що? Чи знаєш, із ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Яків! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?

— Та я ще його добре й не розгледіла, — одмовляється Катря перед дівчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикій пущі опинилася.

Декотрі й віри їй пойняли: "Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!" — а которі — так з-під брови на неї подивились.

А весілля, а танці не стихають; в дворі усю траву зелену підківками винесли. Чайченко танцював зо всіма; брав і мене, і Марусю: яка на очі попаде дівчина, ту він і бере.

— Він нами гордує, — обижалнся інші дівчата, — що бере нас, у вічі не подивившися!

— Заждіть-бо, які ж скорі! Нехай він трохи обсвідчиться в нас, — вмовляли знов другі.

Між танцями зайшла розмова у дівчат з парубками: чи добре із багатою одружитись?

— Добре, як взяти любу та милу! — озвавсь Чайченко.

— Чому б тобі і не взяти, — одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, — тобі нагани не дадуть, ти сам багатий.

— Багатий на дрібні сльози, — промовив Чайченко всміхаючись.

Музики заграли, усі пішли у танець — і Чайченко. Чи се він правду сказав, чи се він пожартував — хто його розбере! Ми усі з собою ізглянулися; багато дівчат помовкло — задумалися.

Світ вже біленький розсвітавсь, як ми з того весілля повертали додому. Маруся і Катря ні словечка не прокинули. Я заговорю, «ні!.. еге ж!.. авжеж!» — одкаже Маруся: якісь її свої мислоньки заносять, а Катря — то й зовсім мені одвіту не оддає; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане…

Тут нас парубки наздогнали, і Чайченко був між ними. Вклонилися нам і на добраніч дали. І Чайченко… Який в його голос був отруйний! І почуєш, і пізнаєш всюди — хоч між дзвонами! А Катря наша? Де ж тії жарти? Де ті вигадки колишні? Вона ледве парубкам на добраніч оддала.

IV

У тиждень по тому весіллі були у нас молоді і запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всією сім’єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвіта, та чи й спала вона — не знаю; а мені — то все такі сни снилися дивні тієї ночі. Снилось мені, що виходимо ми з Катрею і з Марусею на якийсь шлях великий між степами, і всі степи тії, і весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хороші…

Катря мене будить — я їй розказую: «а чи ж не дивний сон?»

Як же вона вжахнулася, почувши!

— А що те віщує? Що віщує? — притьмом іскажи їй.

— Не полохайся, Катре, — вмовляю, — се сон недільний: як до обід не справдиться, то й не ждати нічого.

— Боже, боже! Що то буде! — бідкається вона…

Зоря розсвітала, день починав біліти; ми сиділи коло віконця, — розчісувала й плела вона свої коси довгі; рум’янець густий спахував на личку, а личко було бліде.

Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, зарані виїхали.

— Катре! — говорю їй стиха: — чи побачимо ми там Чайченка?

— Не знаю, — сама одвернулася.

— А в жадібку його побачити? Не чує.

— Катре? А хочеш, — кажу, — побачити? Хотіла вона осміхнутися, та не всміхнулась, а розсердилась.

— Отже, остили, коли хоч, жарти!

Далі що почну, то нічого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї ні до чого не згарне й недокладне.

Приїхали у Любчики; ще тільки були там самі родичі у молодих та ближні приятелі, от як Пилипиха; у хаті було просторо; ми першого очима зустріли Чайченка: сидів він проти дверей…

Старі собі розмовляли; ми попліч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сиділи. Тихесенько я Марусі свій сон переказала.

— Чи не диво ж? — питаю.

— Усе дива в бога! — одказала задумавшися.

Між родичами молодого сиділа стара бабусечка у темній хустці, у темній юпчині, біленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввічливо, якось учасливо, місто б вона пожалувати хотіла. Вона частенько поглядала на Чайченка і на нас. Се була Чайченкова мати.

Обідня година; ніщо не правдить мого сну… А по обіді понаходило такого людей; розлігся гомін; музики заграли; танці вистроїлись.