І от він у гаї, на тім самім місці… от сеє місце… ось воно… а ще їх нема… певно, зараз будуть. Чи вони разом прийдуть, чи одно по одному? Марта буде перша тут… (Світе Божий! то-то ж вона теперки поспішається! Зараз, певно, тут вже буде!)

Вгадав коваль – таке, бачте, враже, то як скажеш – наче по-мальованому виходить, а як що добре… Вгадав коваль, кажу: Марта прибігла, ледве дихає, покликала:

– Максиме! Максиме! – подивилась у всі боки і стала дожидати…

Хутко й наймит прибіг, ламаючи віти по дорозі, валячи кущі.

– Тут, кохана? – вимовив наймит, наче скарб несподіваний набрів, а сам щасливий, аж труситься. – Як же ти встигла?

– Я поспішалася до тебе… – І чутно по слову, яково було поспішатися, яково побачитися…

Щодня вони бачилися, і щодня коваль теж приходив за свідка і бачив, як вони віталися й прощалися, чув, як розмовляли й журилися. Щодня знав коваль, яка думка, яка сподіванка найшлася в Марти, знав, який жаль, яке лишко уразило наймита, на що вони важили, чим вони смутилися; усе він відав, сидячи поза кущами тихо, з своїм пожаленим серцем ревнивим…

Не можна потаїти сильного кашлю та доброго кохання й від дурня – кожен се зна, то й не диво, що й Рясниченко, простий парубок, завважив якось, що в Марти очі темніють і сіяють не по-давньому, що голосок дзвенить іначій, що зацвіла вона повним цвітом, і залюбував він дівчиною не в зауміру, а залюбувавши, став горнутись ближче, як тілько душа його насміляла. Раз у раз він їй стрічався, куди вона піде. «Добридні! Добривечори, добраночі, помагай боги, щасливо, здоровенькі були!» – тим усим щедрив він, так що коли б тільки усе по його слову чинилося, то щастя-здоровля в неї було б чортзна-поки. Спершу почавши слідувати дівчину любуючи, він не вважав на те, що дівчина бере стежки інші, як він, а тілько думав, як би її перестріти, а далі і вже мусив завважити, що дівчина просто звертає, зобачивши його. «За що? Чому? – запитавсь бідний паруб’яка, дивуючи. – Може, за що-небудь угнівалася? Отже, як насмілюся, то й поспитаю її…» Насмілявсь він, може, із тиждень, вже не присуваючись близько, а ходячи здалека, мало господарством своїм тішачись, не смакуючи вареники, уночі перевертаючи подушку під головою…

В Ряснички на той час було багато діла: і в городі, і в господі, з нитками, з полотнами, з ягодою, й з овощом, і з плодом, то можна було вберегтися її никливого погляду, її цікавого розуму.

– Що се ти наче нездужаєш трохи? – спитала вона парубка одного вечора, як він повернувся з поля та вона глянула на нього.

– Голова трохи болить, – одказав парубок звичайно, як одказують у всі віки парубки тоді, як болить у них біля лівого боку.

– Напийсь молока зараз, сину, свіженького молока.

І зараз унесла йому молока глечик і подала:

– Пий, пий, сину, більш – се добре, поможе тобі. Се, мабуть, в тебе від спеки.

Пив парубок, як молодий бичок, поки аж побачив денце.

– А що, полегшало? – спитала мати.

– Трохи полегшало ніби, – одказав Рясниченко. – Піду ще проходжуся. – І пішов з хати.

Самі, мабуть, вже знаєте, чи помага солодке молоко від жалю коханого, і поскорбите за парубка, що, вийшовши з своєї хати, зупинився, й зажурився, і не знав, що робити, – не вмів себе порадити.

– Ну вже тепер як тільки насмілюся, так і підійду, й спитаю усе, – аж уголос промовив, бідолаха, як усе стихло і стемніло зовсім і він вертавсь до хати своєї, й молоді сльози заросили йому обличчя, як дощ ливний…

– Чого він за тобою ходить? Чого він на тебе дивиться? – промовляв наймит до Марти, аж чорніючи на лиці з туги та з гніву. – Він тебе сватати хоче, я знаю! Він жених, він не наймит. Що ж, Марто? Може, прийдеться на весіллі вслуговувати?..

– Що робити кажеш, коханий? – питала Марта. – Як мені бути?

– Я не хочу, щоб він усліджував за тобою! Я не хочу, щоб він на очі мені навертавсь… От вже осінь, щодня сподівайсь – тебе прийдуть сватати… Як мені погибати?

– Я не піду ні за кого, коханий, – як не тобі, то й нікому не дістануся.

– А батько велить, присилує, приневолить…

– Не присилує, коханий, ні!

– Шарпатиме, мучитиме щогодини, щохвилини.

– Нехай і так, серце. Коли мені мука скрутніш, ніж життя з іншим, то б присилував, а мені усяка мука згодніш…

– Дівчино, я без тебе жити не схочу. Як розлука, то й смерть мені! Я умру за тобою!

А сам вже й зараз помирає, й хапа рученята любенько, й пригорта до серця дівчину вірну.

Боже, Боже з високого неба! чи нам усім так того коханнячка треба, що не мина, не виміча воно ні старого, ні літнього, ні молодого, ні мужнього у світі? А що вже лиха від нього, боже-світе! не перелічить ніхто, скільки потопилось, подушилось, пострілялось, порізалося від нього, – а посохло, пов’яло – то більш, ніж билія у полі. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, а там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся…

Літечко вже миналося – осінь ішла. Ще не пов’яло ніщо, а вже пахло в’янію та ще пізніми квітками такеньки що аж у голові шуміло. Темні хмари проношувалися небом, грім вже не гримав, лист опадав з дерева.