Про УКРЛІТ.ORG

Кармелюк

C. 5
Скачати текст твору: txt (89 КБ) pdf (116 КБ)

Calibri

-A A A+

— Душно мені щось, піду трохи;— Мати стара потурбувалася, чи не хворість яка викидається. Він її заспокоїв: — Ні, ненько, я здужаю.

Вірна дружина очима любими питалася його — він на одвіт пригорнув її міцненько.

Пізно він повернувся до хати своєї — вже й місяць і зорі сяяли в небі, усе село поснуло; спала дочка його маленька, спала стара мати, не заснула тільки молодая його дружина; вона стояла на хатньому порозі й дожидала й виглядала його, стріла й пригорнулася, начеб запиталася: чи не треба її життя або смерті, її напасті чи розкоші?

— Марусе кохана! — каже він, пригортаючи її.— Марусе кохана! Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти! Я хочу поправити себиття!

Та й став думати, думати та гадати, гадати та тужити.

Стара мати кидається тудою й сюдою, шукає ліків, з усіма радиться та плаче, біжить оце до лікарки, то знов поспішається до знахарки: син в’яне! син нудиться! Зовсім старенька з сили вибилася, з журби та з тривоги зовсім тям свій розгубила.

Молода дружина Кармелева не кличе знахарок ані лікарок, не радиться нікого, не скаржиться нікому, що в неї там на серці й на душі — потаюває вона про себе, мовчить, нікому не каже. Тільки рум’янці зникли в неї з личенька, пісні її змовкли, і очі осмутніли.

Подумати б людям, що в Кармеля з жінкою щось не гаразд, так ні ж бо: глянути на їх, то й сліпі ж зобачать, яке вірне, незмінне тут кохання, яка порада і приязнь добра. Господарство в їх теж у гаразді… І балакали люди добрі про Кармеля, що зовсім він щасливий чоловік — чого б то ще йому треба? Усім його бог втішив, усім одарив — чого б то ще справді треба! Зовсім він щасливий! З свого щастячка попсувавсь, вередує, да от себе дурить і людей дивить! Інші-то і в вічі Кармелеві дорікали тими словами. Кармель нічого не одказував — ходив він часом дні цілісінькі, не промовляючи ні до кого словечка, скорбіючи та сумуючи, а часом несподівано чувсь його голос, пісня, немов клич який…

Кажуть люди, що-м щасливий,— я з того сміюся,
Бо не знають, як я часом сльозами заллюся.
Куди піду і попнуся, скрізь багач панує,
У розкошах превеликих днює і ночує.
Убогому, безщасному тяжкая робота,
А ще гіршая неправда, вічная скорбота!
Молодосте-одрадосте, єдиная сило!
Порадь мене, як зрівняти нерівнеє діло.
Літа ж мої, літа мої, літа молоденькі,
Он, коли ж ви так даремні, будьте коротенькі.

І найшлися поміж людьми люди, що іздригалися на сей клич і зупинялися, чигаючи наче доброго спасенного суду, несподіваного. жаданого визволення. Може, не один наймит гіркий, котрий, поганяючи чужу худобу та співаючи свою давню гірку пісню, «що немає гірше так нікому, як бурлаці молодому»,почувши Кармелеву пісню, вмовкнув і повернувсь до хазяйської хати задуманий, і того вечора не чув лайки, не потурав ганьбі, не вважав на хліб, йому відкраяний на вечерю: а на другий день робивсь немов хворий, немов до своєї роботи й служби незгожий, не приймав хазяйської страви, а очі мав блискучій ясні, й наче молодів, й зацвітав цвітом.

Може, не один багач, почувши ту Кармелеву пісню, покидав співати теж свою недбалу та потішну, і обертав свій погляд задивований у всі боки, й ішов оглядати свої вжитки усі, і був прискорбен, як той колишній цнотливий багач, що усі його знають; може, теж вишукавсь не один і такий багач, що важкі скарби віджалував з легкою душею.

Коли хутко разом зник Кармель з лому, з села. Нема його день, нема другий, третій, нема його цілий тиждень. Зник, як вода умила. нікому не кажучи нічого.

Стара мати сливе що стратила розум з горенька та з жаху. з ляку,— ходить, шука його, наче голку, по всіх кутках і закуточках: дружина сидить у хаті. немов з хреста знята; малесенька дочка кличе: «Тату!», питає: «Де тато?»

— Марусе! що маємо робити? Як маємо бути? Де його шукати маємо? — пита стара Кармелиха молодої невістки.

А невістка одказує:

— Будемо його дожидати, мамо.

— Дожидати? Може, його вже, Марусе, й на світі нема!

Маруся тоді говорить старій:

— У ту ніч, як він пішов, я чула й питала його: «Що нам робити. серце?»,а він казав мені: «Не шукай мене, не питай про мене — дожидай мене, я сам прийду!»

— Ну, добре ж, добре — будемо його дожидати! — промовляє стара Кармелиха.— Будемо його дожидати!

І такеньки вона зраділа, наче Кармель вже на шляху додому: і в віконце виглянула, і на хатній поріг вийшла, на всі боки подивилася. Проте ж проходять-минаютьдні за днями, усе вони дожидають Кармеля, і все Кармеля не діждуться, усе нема Кармеля.

Оце одного разу — було свято тоді й погода — сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділапоруч з дочкою на руках, і дочка щебетала: «Мамо, ти ж теперки німа й глуха»і тягнула маму за намисто, і прикладала дрібненькі пучечки мамі до усті до вушок, і все дратувала: «Мамо, ти теперки стала німа й глуха! Німа й глуха!»

Молода Кармелиха часом всміхалася дочці, часом міцніш пригортала дитинку до себе. Підійшов до їх сусіда, привітавсь та й каже:

 
 
вгору