Коли ось і Демчиха з оковитою…
– Ой, жінко, – стріча Демко, – тебе б по смерть посилать, то б нажився чоловік…
– А мені здається, що госпося наче на крилах обернулась, – кажу.
(Не те що всміхнулась – і не поглянула на мене).
А Демко бере пляшку і частує мене:
– ВИП’ЄМО, КУМЕ, ПО ПОВНІЙ, БО НАШ ВІК НЕДОВГИЙ!
Я, бачите, не дуже ласий на ту горілку, то трохи й осталось у мене в чарці, а Демко зараз підповня:
– ПИЙ, КУМЕ, ДО ДНА, БО НА ДНІ МОЛОДІ ДНІ!
Нікуди дітись, випиваю, бо як тебе частують, то треба ж не по-песьки, а по-чеськи… Випиваю, а проте таки доводжу, що та горілка – невірна дівка.
– А невірна, – знов згоджується Демко.
Та до жінки:
– Не покуштуєш, Одарцю? – Добра!
– Дякувати! – одвертає.
Сіла оддалік, руки склала, сидить нерухома, та пасе нас очима… Аж мені ніяково…
А кумові байдуже, – одну випиває, другу наливає…
– Не покуштуєш, Одарцю? То Бог з тобою, серденятко. ПІШЛА, як то кажуть, БАБА ПІШКИ, НЕ БУДЕ ЗАМІШКИ. До тебе, Свириде…
А тим часом розмова точиться та точиться. Обміркували глушкову шкоду, згадали, як торік у ярмарку баба скочила на чужий віз та за Буг утікала – запопали її аж по тім боці на березі…
І каже Демко:
– А славно там поза Бугом! Якби-то спроможність! Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! Давно б я поза Бугом гуляв. Неспроможність гіркая! А таки я за Буг виберусь!
Треба вам знати, що кум Демко, аби запорошив трохи око, зараз ладиться у мандрівку. Пам’ятаючи таке, я з ним дуже не змагаюсь, а тільки звичайненько ніби питаю:
– Чи ти бридиш, куме? Оце б ти мав кидати жінку, хазяйствечко?
– А на біса мені та жінка? – одказує. – На біса те хазяйствечко? Одна морока!
Тут Демчиху, мабуть, допекло до ширця, бо аж засичала:
– Авжеж! На біса жінка… Як він розумний, то й сам потягне за Буг, а як ще забере з собою кума Свирида, – то буде така пара, що й поза Буг не стидко!
(Се так на мене закида гадючку, а я… наче мені невтямки).
– Що мені той Буг? – править Демко. – Хіба в Бога один Буг? З-за Буга я й далі… кудою схочу, тудою й потягну… Еге, Свириде?
– Тягніть, тягніть на здоров’я! – глузує Демчиха. – Аби Гапка не потягнула когось на розправу…
(Знов гадючку на мене закида, а я знов, ніби мені невтямки).
А Демко вже заходжується аж у Палестини.
– Чув я, – каже, – за тії Палестини. Оце ж до тих Палестинів і посуну!
І що йому міцніш у голову уступає, то він далі посува. Вже й поза тії Палестини, – хвалиться, – втопчу стежку, а з-за Палестинів…
– Може, й під лаву, поруч з кумом Свиридом? – перехоплює Демчиха.
(А Свирид таки тебе не зачепить, гаспидова дочко! – думаю). І наче не чув, озиваюсь до Демка:
– Як на мене, куме, то я б зроду не залишив своєї господи…
– У Палестини! – править, – у Палестини! І геть-геть за Палестини!
В голові йому вже добре бринить… Частує: «До тебе, куме, до тебе, Свириде!» – а усе сам спожива… А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем… І не вгава: у Палестини! у Палестини!
Мені аж бридко стало…
– Які там, куме, Палестини, – кажу. – Нащо вони нам здались?
– Оце ж несогласний Свирид у Палестини, – знов вв’язується Демчиха. – В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одвідать…
(Себто шинкаря – тоді у шинку сидів Панамарчук Петро).
Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:
– Несогласний Свирид у Палестини, несогласний… Поведе тебе до Панамарчука… не пустить до Палестинів,
А Демко як гримне:
– Не пустить?! Хто не пустить?
Трохи припекло вже й мені.
– Годі вже, куме, з тими Палестинами! – кажу. – Чи ж припало добрим хазяїнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, – доводжу, – хазяїну не блукать, а придбать…
А він на мене:
– Зась!
– Як-то, – питаю, – зась?
– Зась! зась! – репетує. – Не дам у кашу собі дмухать!
– Таке? – кажу.
– А мабуть, «таке»! – сміється Демчиха.
Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче… Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить на стежі та примовляє:
– Ой, Свириде, не баріться, та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила; та такий, як з заліза… І коцюба в її справна… Ой, не баріться…
А Демко таки не вгава:
– Зась! зась! Не дам собі в кашу дмухать!
Хоче знятись з лави, та несила – наче прикипів… А Демчиха аж танцює:
– Беріться додому, Свириде, беріться додому! Ой, беріться, бо макогін у Гапки срібний, а коцюба золота.
Горобець маленький, а сердечко має… І не те що горобець, і святий часом скривиться…
Надозолила мені катова дзундзуриха.
– А пожди, – кажу, – дам я тобі й макогона, і коцюби!
Та впрост до неї…
А вона скок до дверей та з хати… А я за нею, та якось трохи зачепивсь на порозі, – бо до ката було там в неї усячини понастановлено, – а вона в мене попід рукою дзиґ знов у хату, та на дзиґу шторх мене у плечі, та хатнії двері за собою на защіпку… Я й не схаменувсь, як випхався…