Тумани, тумани над містом пливуть,
      Як хвилі гойдаються сонні…
І клаптями тануть, і лавою йдуть
            Такі монотонні…

Завис олив’яний, імлистий тягар,
      Немов перегонна отара,
І давить, і тисне,— і хвиль його хмар
            Снується примара…

Зі сну потягаючись, вийшов і став
      Над містом козак величезний,
Немов Остряниця або Святослав,—
            Старезний, старезний.

Чуб довгий послався йому на жупан
      І хвилями вус розпустився…
Стоїть, поглядає мов сич дідуган,
            Чолом похилився.

Щось ніби знайоме в тім образі є —
      Завзяте, міцне, бунтівниче…
Щось інше на вигляд, а рідне, своє…
            Лице робітниче!

У млі потопають доми, димарі,
      Як витвори злої омани,
І сунуться, сунуться тихо в горі
            Тумани… тумани…

1912