* * *

Поснули під ковдрою ночі,
      заплющивши вікна, квартири.
Годинник чорняву брівку
      уже приморгнув на чотири.
Захрипли на всесвіт горласті
      транзистори — злі яничари.
На небі вдягають сузір’я
      гаптовані сріблом кептари —
Біліє на сході світанок,
      зустріть його треба врочисто.
Беруть із криниць Водолія
      вологу його променисту.
З долонь розливають в любистки
      досвітньої юності чари.
З любистків мелодія ллється,
      як місячне світло з-за хмари.
В ту пору приходять до мене
      буденні слова, як на свято,
Не дідом, не батьком кличуть,
      а називають татом.