— Ну.
— Де батько?
— А нащо він вам?
— Треба.
— Як не вдома, то в конторі, як не в конторі, то на фермах, як не там, то в полі. А що?
Чепіжний блиснув своїм огнедишним оком на вовкове мотузяччя, нічого не сказав, пішов у контору. Сашко зло подивився вслід Чепіжному і включив третю.
Сашків тато і агроном Павло Миронюк саме роздивлялися фотографію в свіжій районній газеті, де Чепіжний лежав на снігу, а через нього перескакував вовк.
— Кіно! — сміявся Сашків тато. — Гроза вовків сам під вовком. Та ще в такий спосіб!
Зайшов Чепіжний.
— Що там смішного?
— Гляньте, як хочете…
Чепіжний узяв газету. Обличчя його враз стало таким, наче всі сніги цієї зими впали не на землю, а йому на обличчя:
— Кореспонденти! Я їм покажу! Отак опозорить людину. Я, може, Берлін брав. Ні, цього я їм не прощу! Ви, Олександре Степановичу, як голова колгоспу, і ви, Павле Івановичу, як секретар парторганізації і агроном… Ну, як же це так? На що воно схоже? Наш колгосп один з кращих на Україні… От і зараз я зустрів вашого хлопця на тракторі. Хлопчику якихось тринадцять років, а вже, можна сказати, спеціаліст. А воно приїхало на мотоциклі з газетки, клац-клац — і один із колгоспників опозорений!.. Я вас прошу обох, як член обласного Товариства мисливців, я вас прошу… Так це ж тепер хоч із села тікай — засміють! Але найголовніше: вовк утік не сам!
— Як то не сам? А з ким же? — запитав Сашків тато.
— Втік з чиєюсь допомогою. Диверсія! Гляньте: оце мотузяччя, яким він був особисто мною зв’язаний, перегризене чи перерізане?
Сашків тато і Миронюк пильно обдивились мотузки:
— Нема сумніву — перерізане.
— А ремінь? Гляньте, це той самий парусовий ремінь від мого старого бушлата, яким я прив’язав Сіроманця за шию до драбини,— він перегризений чи перерізаний, я вас питаю?
— От тобі й на!.. А ви ж то кузню з вовком зачинили тоді на замок?
— Зачинив. Звечора вили собаки, вили всю ніч, вили і вранці, коли прилетіли оці… Замка я відімкнути не міг, відбив його ломом,— Бог із ним, у мене ще замки є,— зайшов у кузню — вовк на ногах!
— Кіно, та й годі,— звернувся Сашків тато до Миронюка.
— І кіно, і позор — все разом!.. Негайно їду в райцентр!
— Ми вам глибоко співчуваємо, Василю Дмитровичу, але сьогодні поїдете в поле. Возити солому. А в райцентр я подзвоню. І, дійсно, треба щось вияснити і про таємниче звільнення вовка.
— От коли б знати — тієї ночі я сам би ночував з вовком у кузні… В обнімку, а ночував би. Коли б знати! — бідкався Чепіжний.
…Сховався Сіроманець на полігоні. Далеко в піщаних неродючих степах він надибав на полігон і наче знав — відчував, що тут йому буде спокій.
Фанерні танки, старі віджилі машини стояли в цій мертвій зоні,— ні деревини, ні куща,— сніги, та піски, та воронки від бомб.
Старші льотчики навчали молодих влучати в ціль з неба: над вовком розламувалося небо, і літаки починали своє навчання.
За кілька днів Сіроманець вивчив їхній графік, достоту залазив в якусь воронку, коли літаки були ще далеко, і там спокійно перечікував смертоносний тайфун з вогню і сталі.
Потім приїздили льотчики, оглядали свою роботу; вовк одбігав від них подалі, не потрапляв на очі.
Зате по ночах було тихо. Така тиха благодать наступала, якої, мабуть, не знав жоден вовк у світі.
Ніякий Чепіжний не заходив сюди, не морочив голови гарячий гавкіт собак. Басували вітри по відкритій рівнині, галасали наввипередки, лопотіли білими сніговими полами, навивали малим молодим вітрам старі степові пісні.
З харчами, правда, було слабувато: миші-полівки, та й усе. Інколи який заєць забігав уночі в це біле привілля, не розібравши, куди він забіг… Зайцями вовк не перебирав ніколи, а особливо в цю полігонну зиму.
Одного разу, коли літаків прилетіло особливо багато і вовка разом з його воронкою підкинуло в небо (він навіть подумав, що він уже не вовк, а птиця) і опустило в чорно-біле місиво, Сіроманець оглух.
«Отакої!» — сказав собі вовк.
З тієї миті прильоту літаків він не чув своїми запечатаними вухами. Не чув і вибухів бомб.
Згодом на полігоні настали, видно, канікули, літаки не з’являлися, і вовчі вуха наче відійшли. Він став навіть тихенько наспівувати собі під ніс і слухав хоч щось, принаймні свій голос.
Біда прийшла з неба. Повалили такі могутні сліпі сніги, що навіть і він, Сіроманець, злякався: він добре знав, чим ці сніги йому пахнуть. Вдень і вночі він рився в снігах, орав їх лапами і зубами, але небо наче прорвало, і жодної миші, як на гріх!
Сіроманець охляв. Він часто провалювався в сніг з головою, годинами лежав, збираючись з останніми силами, щоб виповзти на поверхню і поповзом добиратись: куди — невідомо.
Нарешті однієї ночі підморозило. Сіроманець зрадів, але на лапи зіпнутися не міг, безсилі лапи вже не носили його. Він ліг на спину і покотився з горба покотом.
В білому колесі землі і неба він викотився на дорогу, де слабо пахло конем і старою соломою.