— Брехня, — гаряче обізвалась Оксана. — Казали ж, що то не він гроші ті вкрав. Діти бачили на улиці у мачушиного Степана.

— Якби то мати або батько, то, може б, знайшли правду, а то сирота. Хоч і не він, то кажуть — він!..

Лемент то затихав, то лунав дужче. Долітали якісь нерозбірливі слова.

Всі одразу почули, вірніше, вгадали крик: "Рятуйте, вони мене закатують!" Крик гострий, вимоглизий. Раптом у Оксани лице стало як піон, очі заіскрились. Крикнула:

— Тітко, біжіть обороніть.

Молодиці перезирнулись:

— Ай справді! Як сирота, то вже його і замучити можна? Ходімо, Химо!

Незабаром на увесь куток задзвеніло два дружні голоси, сиплючи словами, як камінням:

— Хто ви йому такі, що взялися мордувати хлопця, — батьки чи судді? Раді, що нікому заступитись за сироту, то таке — хоч і каліч дитину? На громаді треба сказати про це.

Лемент у сінях сирітської хати замовк, і на улицю вискочив хлопець — Тарас Шевченко: лице в патьоках і в болоті, червоне як жар, гнівне, залиті сльозами очі мигтять блискавицями, чуб скуйовджений. Кричить, без міри обурений, ридаючи, давлячись сльозами, охриплим голосом:

— Це такий дядько? Це — рідний? Спалить такого дядька, щоб з душею згорів!

З сіней загомонів щось наставничий, богобоязний голос, у відповідь на який ще гостріше залунав Тарасів голос:

— І спалю! Хату й клуню — все спалю! А за що, по якому праву ви мордували мене?.. Не дядько ви мені, а кат!.. Не лякайте, не боюся…

Одійшов, сів, схлипуючи, на колодці, що лежала під лісою в бур’яні.

Сонце мовчки почало гріти його, розправляти нахмурені брови, сльози в очах сушити… Ласкаво, без слів.

Гнів минав, на велике чоло спливала глибока задума…

І після цього Тарас кинув рідну хату. За ним розбіглися, як руді мишенята, його менші брати і сестри, всі — хто куди, у найми.

Тараса непереможно тягнула до себе все тая ж обшарпана каліка-школа, яка мала над ним якусь магічну силу, отож узяв він свій каламар, та липову таблицю, та крейду, — пішов до школи прохатися разом і за школяра, і за діда-сторожа, який мав слугувати і школярам, і їх учителеві-дякові. Дяка-запорожця вже в школі не було, прислано з города другого, Бугорського, молодого, більш ученого, але лютого, гірше звіра, і п’яницю такого, якого, казали, світ не бачив. Він був одинокий, і служника йому треба було дуже, тому на Шевченкове прохання він погодився охоче. Далі казка стає ще сумніша. Почалося не життя Тарасові, а мука. Завжди голодний, у немитій сорочці, в драній довгій батьковій свиті, що одна залишилась йому після батька в спадщину. Казали, що, вмираючи, батько казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо — тому спадщина йому не допоможе… Босий і простоволосий зимою і літом… Дяк не дуже піклувався за свого учня-наймита, та й сам він, правду кажучи, жив мало чим краще од свого наймита… Тільки й того, що нап’ється за свій дохід, а проспиться, не то похмелитися — пообідать нема чого. Тоді він ганяв свого учня попідвіконню з мішком жебрачити, часом і сам із ним ходив, виспівуючи попідвіконню божественні вірші… А то посилав красти огірки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку, А за невдачу серце зривав завжди на наймиті. Дня того не було, щоб не давав чубровки або ляща. Терпів усе хлопець, зціплюючи зуби: "Дарма, він учитель, я школяр — так давно повелося і тепер ведеться… А все ж таки я в школі… " По селу пройшла про хлопця недобра слава: "ледащо"… Здушить у собі сльози — "нехай… А школи я не кину. Хоч дякову якусь книжку почитаю, хоч послухаю п’яних дяків розмову, що між п’яним базіканням часом почуєш і щось цікаве од них. Ні, буду терпіти, поки терпиться… " Таке було життя Тарасове. Так усі й казали: "собаче"…

Тільки що ж то, бувало, сяє, як золото, у цього жебрака-хлопця, як іноді загадається він, коли в темному кутку без світла? Може, як той казковий дурник, він виймає погратися і розгортає з ганчірочки чарівний золотий з діамантами перстень? Ні, то так сяють замріяні очі у хлопця після того, як часом зустрінеться у селі з тією кучерявою Оксанкою, що колись приходила до нього гуляти в бур’яни. Оксана росла дівчина кароока, віїста, струнка, як очеретина. То весела, сміхотлива, а то осмутніє… То, було, підростаючи, почала його соромитись, одвертатися, зустрічаючись, а тепер знову дивиться смутними й пильними очима. Часом обізветься словом: "А ти, Тарасе, все учишся в школі?" — "Учуся, бодай я вже так не діждав учитись! Учусь і буду вчитись". — "Учись, кажуть, з тебе будуть люди". Гляне на босі ноги у виразках, зітхне:

"Коли вже тобі твій дяк чоботи пошиє, бодай уже йому те да се!" Пригріє тими карими очима, осяє осмішкою, піде. І сирота Шевченко кілька днів носить у чорній сорочці під нестриженим білим чубом — нестриженим і нечесаним — два блискучих діаманти. Отож вони так і сяють у темному кутку.

* * *

Була панська неволя, проте не тільки те й робили люди, що плакали та журились. Було чути і пісні, і жарт, і веселий гомін — людей сила-силенна, не вмирати ж усім. А як почнуть говорити про панів, про бунти, або хто старіший почне згадувать про Гонту та Залізняка та про гайдамаків, зразу одчувається, що тут у панських ланцюгах закована сила, величезна, могутня, що її не задушиш, що хай трохи напнеться, то й ланцюги ті розірве, і панство те розвіє, рознесе, як порох. Не журиться, не плакати їм треба, а тільки зрозуміти й потягнути в один гуж. Панів тих жменя, а того люду, як моря. Як встане, як вигне спину… Та що й казать… Тільки поки що-цить… А там часом топили свою неволю хто в тяжкій праці, хто в горілці.