— Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде, — промовив сусід.

— Що вийде? — жартом обізвався батько, — розбіяка великий вийде — ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.

— Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?.. Починалася знову розмова про славетного розбійника, що саме гримів у той час на Поділлі. В селі затихало. Чути було інколи дівочий сміх на улиці. Коло хати і над хатою гули хрущі. Діти спали.

Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу соловей.

IV

І знову минає рік…

Не любив хлопець сидіти в темній хаті, не любив сумних розмов про злидні, про горе. Все, було, тікає з хати до сонця, на просторе. Одначе минути того не можна. Зберуться часом куткові молодиці та баби, посідають на призьбі, почнуть гомоніти. Сяде тута ж, коло матері, бігаючи натомившись, хлопчик, притулиться, слухає. Чого-чого тільки він не наслухається — все про тих же панів та їх економів: і як людей били — кого різками, кого канчуками, і як продавали людей, за собак міняли, засилали в Сибір, в москалі голили. А як почнуть про тяжку роботу, про неволю, про злидні… Ясний надворі день. Ясно сонце світить, небо безкрайнє та синє, кує зозуля в лузі, а як усього того наслухається, — то й день йому стемніє, отьмариться сонце, і дерево зажуриться — осмутніє… Аж раптом заграє в ньому якась радісна сила, буйна й непокірна. Зірве хлопця із призьби, і помчить він круг майдану жеребчиком, іржучи й фицаючись… І весь сум з хлопця як вода змила. Оксано! Далі біжить до сусідиного двору, од воріт якого летить йому назустріч, радісно розставивши руки, вірний і постійний товариш хлопців, кучерявенька кароока Оксана. Летить назустріч, радіє, хвастає:

— Ба, глянь, Тарасе, що в мене є? — показує крамну, безносу куклу, що тітка принесла їй з панського двору. — Це моя дитина, а ти будеш кум.

* * *

А на другий день в бур’яні Шевченко будує з булиги та коров’яків курінь. Збудував курінь, заплів його ромашками та глухою м’ятою, обполов кругом садок, поробив у ньому стежечки, посипав жовтим пісочком. Далі порозставляв у курені черепочки, скляночки з пасльоном та калачами, сів, дожидає гостей. А гість не за горами — за бур’яном на колодці сидить Оксана в довгій материній корсетці, з безносою "дитиною" на руках. Діждалась, коли її гукнув господар, запишалась, хусткою накрила сонне личко "дитині", пішла до куреня. Незабаром гості починають гостювати. "А випийте ще, кумо!" — "Не можу! Не можу, хіба трішечки! Ой, яка пекуча!" — "Закусіть, кумо, чим бог послав". Беруть із порожніх черепків, як із мисок, махають руками, плямкають губами, ніби п’ють і їдять. Планово, церемонно. Далі заводять злободенну розмову:

— Як у вас в полі і в городі, кумасю? Чи обсіялись, чи обсадились?

— Де ви бачили, куме! Ще й не починала. За тією клятою панською роботою світу не видно, вгору нема коли глянути. Чи скоро вже тая воля буде? Ви не чули, куме? — Стиха: — Ви не чули — кажуть, у Шандри яконома вбили?

Тут із бур’янів виглянуло зо три червоних од хвилювання й цікавості дитячі завожені личка; уважні, таємничі. Радісний вигук:

— Ось де вони! — І раптом гуртовий, добре зорганізований спів чи декламація:

Молодий — молода,
Як собака руда!

У дбайливого господаря є запас і про цих гостей: вхопив у кутку куреня в обидві жмені печиння, нагнав непроханих геть за бур’яни.

А матерям під хатою все видно і все чути.

— От здружили — і водою не розіллєш.

— Де ви бачили, там — без Тараса і дихнути не може. Тільки прокинеться, не їсть, не п’є, зразу біжить на вулицю. З язика в неї не зіходить Тарас.

— Мо’ колись справді сватами будемо.

— Рано загадувати. Хай ростуть здорові.

Гукає:

— Оксано! Оксано! А йди, дочко, вечеряти.

Оксана:

— Дожидай, Тарасе, я зараз прийду.

Хлопець у бур’яні сам. Вже вечір, а йти небезпечно: розвалять "вороги" хатину.

Дожидає. Видно ставок. Із-за верб стиха вліз у воду місяць, почав полоскатись. Як запізнілий косар з пильного поля…

Було стемніло, знову видніє. Із-за чиєїсь клуні визирає повний місяць. Вибравсь вище, мов підпалив бур’яни — засяяли. Світиться, як гадючі очі, люта кропива, синім полум’ям палає гіркий полин, зелено висвічує запінена, скажена блекота. Високі будяки, як злодії, з кіллям… Страшно й цікаво… А що тут діється пізньої ночі? От би заночувати тут, коли б не гримали дома. Кулак під голову, ліг: "Я трошки". "Тарасе! Тарасе" — і чує й не чує… Може, причувається? Може, за годину, може, за мить — над головою шелест: Оксана?

Сердито й лагідно:

— Ось де він, заволока! Ану, вставай та зараз до хати! — Катря.

V

А святами — до діда. А тоді — до Оксани. У старого Івана Шевченка, Тарасового діда, святами завжди повно людей у хаті: дід Іван грамотний, і в нього є велика книжка про святих мучеників. Дід Іван надіває олив’яні окуляри і починає повагом вичитувати про великі муки святої Варвари. Хто з бабів слухає, хто куняє, чоловіки дмуть люльки. Хтось дуже томлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: "Ото, господи". Вікна й двері поодчинені, і знадвору чути веселий гомін на уличці. Тяжка й гірка була та панська неволя, та не тільки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом і співають, і жартують, і потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу — сила, не вмирати ж усім. Чути у вікно — на улиці регіт, раз за разом поривами. Дедалі дужче.