Про УКРЛІТ.ORG

Широкий шлях

(1938) C. 13
Скачати текст твору: txt (144 КБ) pdf (155 КБ)

Calibri

-A A A+

Потім почав мріяти; "Як прийде-скажу: ти моя зіронька". Може, ото й вона: іде помалу, хвиськає лозинкою.

— Оксано, це ти?

— А то ж хто.

— Проти череди?

— А то ж куди.

— Ось іди сюди, щось скажу.

Постояла трохи, подивилась навкруги, іде.

Ішла помалу, а задихалась, аж серце стукає.

— Ну, що?

— Та йди ближче.

— І звідціль почую.

— Знаєш, я кидаю вже дяка, піду в Лисянку.

— А чого? — затурбовано, — не помирили?

— Ні, не те: буду там учитися на маляра.

— О? Так уже годі на кобзаря — підеш на маляра? — осміхнулась, цікаво блиснули в темряві очі. Ніби зняла дівчина з неба дві зорі та й грається ними, як жаринами.

Тарас з гордощами:

— Років за два буду маляр!

Ступнула раз ближче.

— А що вже, як маляр? — хвиськає лозиною об дорогу.

— А як що? Що схотів, те й намалював: схотів — дерево, схотів — хату, а схотів — козака. Зароблю грошей — поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях… козака змалюю на стіні. — Тихіше: — Тебе змалюю та й приб’ю в хаті. Хочеш?

Дурно дівчина здержувала радісну осмішку, розтягало губи, як руками.

— Таке ти й вигадаєш! — А сама ступає ближче, ніби хоче у вікно заглянуть. Прихилила очі до битого вікна:

— А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нізащо б не ночувала — а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було? — Оксана сіла поруч на призьбі. Тарас якнайстрашніше почав розповідати про те, як того літа упрохався переночувати в школі якийсь мандрівний ченчик і як на ранок найшли його мертвим. Од страху дівчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного і в другого в грудях гуло, як у млині. З хати чути було гупання, п’яні вигуки, пісні.

Нехай буде отакечки,
Сидіть, діти, у запічку,
А я піду до дяка…

— Тарасе, бідний ти — у тебе сорочка не біла.

— Де там буде вона біла — третій тиждень як надівана.

— Немає кому випрати, бідний ти! — Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.

— А чи правда, що ти собі стелеш камінь у голови? Тарасові пригадались мрії про "зірочку", хотілось

почати, і було соромно, і не знав як. Почав хрипко,

таємниче:

— Знаєш оту пісню: "Ох зійди, зійди, зіронько моя вечірняя"?

Нишком:

— Ну, то що?

— Зіронька — то це ти!

— Як же це?

— Зіходить, як ти виходиш проти череди.

Дівчина і здивувалась, і засоромилась, і зраділа:

— Таке, прирівняв! Чим же я до неї подібна?

— Така гарна.

Загорілась:

— А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.

— Немає кращої за тебе! — авторитетно і гаряче промовив Тарас.

— На всю Кирилівку? — зраділа Оксана.

— І на всю Кирилівку, і на весь світ!

Дух забило Оксані в грудях, очі засяяли, насилу зітхнула: важко, гаряче.

— Коли так, то за це я тебе, Тарасе…

Не доказала. Обоє здригнули і розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли раків. Оксана ляскала хлудинкою об долівку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.

… І-гу —
Загнув батько дугу,
А мати супоню… —

з виском вигукували п’яні молодиці.

Раптом Оксана скривилась — зверх одного рум’янця, ніжного і тихого, наплинув густий, червоний сором.

— І як їм не сором? А ще жінки! — з огидою промовила вона і додала: — Ти, Тарасе, не ходи туди…

Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, підганяючи останніх у череді корів. Якось не помітили, коли почала йти, ішла й пройшла перед очима вся череда.

— Моя матінко! Це ж мені буде! — Схопилась, кинулась, не прощаючись, бігти і знову спинилась.

— Ти коли думаєш у Лисянку?

— Скоро. Діжду неділі і піду…

— Ну, то ще побачимось.

Огріла очима, осяяла, побігла, шумлячи спідницею. Трохи згодом на все село задзвеніла пісня:

Ох, зійди, зійди, зіронько та й вечірняя,
Ох, вийди, вийди, дівчинонько моя вірная.

Тарас сидів і думав: "Ще й краще, що я сирота, що хочу — роблю, куди хочу — іду. Хоч я сирота — сирота щасливий… "

Билося серце, і грала кров од передчуття чогось в житті радісного, могучого. Тремтіла в ньому могуча, чарівна сила.

Хмари куряви, що були збиті чередою, помалу сідали. Виявлялось небо і зорі. Небо було темне, мов закурене димом, а зорі — гарячі, золоті, мов жагучі юнацькі очі.

В дяка співали:

Копав, копав криниченьку
В зеленім саду, —
Чи не вийде дівчинонька
Рано по воду…

Хлопцеві мрії зразу увірвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далі сміливо: "Чого мені боятися — здачі дам! Після — піду!" В хаті повно диму. На карнизі горів каганець, як далека зірка. Коло порога на соломі спав п’яний кобзар. Коло його ніг — поводир скулився, як цуценя. І гості, і господар сиділи рядом на полу, співали.

— Ага! Прийшла-таки коза до воза! — промовив Бугорський, углядівши Тараса.

 
 
вгору