— Я, матусю, першим його не займав, — ставлячи мокрі ботинки під примістку, доказував своє Тимко. — А коли він думає, що я йому й далі за меншого буду, то помиляється. Я вже з того віку вийшов.

Мати мовчки зітхнула і, забравши відро з молоком, пішла в хату.

— Буди вже своїх панів, — наказав Йонька. — А то як зайду з кіссям, то я їх скоро підніму. Уже он прийшов Гаврило, пора виїжджати.

Йонька хоч і погрожував, а сам будити гостей не наважувався: боявся не так сина, як невістки. А що, як відкриєш двері, а вона тобі гаркне в саму пику:

"Ти чого крутишся, стара дуля, і спати нам не даєш?!" Крім остраху перед нею, Йонька ще відчував і якусь сліпу покору. Про себе він вважав, що Федотова жінка, по всьому видно, з багатої родини. Йонька вже не раз прикинув оком, скільки в неї платтів дорогих та черевиків, хіба ж за Федотові гроші стільки справиш? А до багатих людей у Йоньки вроджена пошана і повага, тому він і почував себе якось ніяково перед невісткою. Друге, що заставляло старого побоюватися і поважати невістку, був її зовнішній вигляд. Вона була така гарна і така смілива, що в її присутності в Йоньки дубів язик і не міг вимовити й слова. Якось, правда, за обідом він натякнув невістці, що добре було б, якби свати приїхали на гостювання. Уляна тоді смикнула його за рукав, щоб не плів казна-що, а Юля примружила очі і з якимось острахом сказала:

— Що ви, папінька? Що ви?

— А чого ж! Слава богу, у нас в цьому році і хліб є, і сало, і молоко. Вишні он скоро приспіють. Насушили б собі фрукти на кисіль та й не купували на базарах.

— Ха-ха! Які ви смішні, папінька! — своїм грудним привабливим сміхом засміялася Юля, смачно уплітаючи кисіль із домашнього сушняку і викладаючи на газетку кісточки. Тимко, глядячи на неї, не втримався:

— Видно, що якби ви зварили в себе дома кисіль із магазинного сушняку, то так би не лигали, як тепер, баришня. Бо там воно гроші коштує, а в нас даром.

Всі примовкли за. столом, почуваючи себе дуже незручно, одна Юля примружила каре оченя і сказала в захопленні:

— У вашому селі чудове повітря, і тому мене напав їстівник, — і глянула на Йоньку такими очима, що йому зробилося так совісно, ніби його роздягли наголо при людях.

"Відьма, — подумав тоді про неї. — Справжнісінька відьма. Як той бідний Федот із нею живе…"

Пригадуючи все це, Йонька топтався біля дверей і не знав, що робити. Нарешті зважився і відкрив двері. На нього війнуло хатнім присмерком (віконниці були зачинені) і в’ялим болотним душком лепехи, якою була встелена долівка.

— Федоте! Вставай. Підемо сіно косити на Пісочкове.

На ліжку заворушилися, майнула чиясь гола рука, Федот в одній білизні зіскочив із ліжка і за військовою звичкою став швидко зодягатися.

— Куди це так рано? — кволим і розніженим зі сну голосом запитала Юля.

— Іду косити з братами.

— О! Це дуже цікаво! Я також піду. Подай мені халат, чопці і флакон з одеколоном.

Федот все це беззаперечно виконав. Юля ліниво розвела руками і ногами, роблячи щось на зразок зарядки, і в халаті, чопцях, простоволоса пішла вмиватися.

Після сніданку стали збиратися на косовицю. Ионька ще завзятіше шкварчав люлькою і порядкував, що куди класти. Біля порога стояв візок, і туди вмощувалося все необхідне: оберемочок сухих дров, відерний казаночок, пшоно в торбинці, цибуля на приправу, сіль, паляниця, загорнута в лопушину. Навіть дві вербові сошки поклав Йонька, щоб не тинятися по лугах" та не вишукувати тої мізерії, а загнав у землю — і вари куліш.

— Тимку, принеси свіжої води з яру. Тимко звалив на плечі кутий залізним обруччям бочонок, пішов до потоку.

— Оце вже, тату, даремно, — сперечався із Йонькою Гаврило. — Косарям привозитимуть воду колгоспні водовози.

— Еге ж. Надійся. Вони тобі привезуть такої, що й у рот не візьмеш. А то своя, свіжа буде.

Юля в червоному ситцевому халатикові стояла на поріжку і притримувала пальчиками поли, які трохи розходилися на повних колінах. На її свіжих, мов шкірка наливної вишні, губах блукала загадкова посмішка.

Повернувся з бочонком Тимко, поклав на тачку. Сорочка на плечах мокра від води: не щільно був заткнутий чіп, от вона й захлюсталась.

— Що, протікає? — поцікавився Гаврило. — Підмости його травою.

Уже всі зібралися і чекали старого Йоньку, якого раптом невістка схопила за руку і потягла в хату. Скоро він вийшов звідти, дикувато озираючись, з дурнуватою посмішкою на лиці.

— Здурів старий, їй-богу, здурів! — сплеснула Уляна руками, побачивши Йоньку.

Гаврило налився рожевою фарбою і затис вуста, щоб не розсміятися. Федот злісно глянув на Юлю і відвернувся. Тимко насмішкувато скалив зуби: Ионька красувався в Юлиних стоптаних черевиках на високих каблуках і солом’яному брилі з матерчатою квіткою на боці. Не можна було без сміху дивитися, як він вихитується та спотикається на тих каблуках, обзираючи себе довкола, так, ніби шукаючи при собі чортячого хвоста.

— Скинь зараз же! Чуєш? Не сором нас перед усім селом! — І не сміх блищав у очах Уляни, а ображена гідність горіла в них.