Грає Вихтір натхненно, з душею. Відкине трохи назад голову, випне груди, а пальцями, пальцями що виробляє! Дивишся на них, так аж не віриш, що то людські. Здається тобі, що то молодесенькі чортенята виплигують та вибрикують по блискучих гудзиках. Тільки розтяг Вихтір гармошку — пішло зовсім інше діло. Хата так і загула, так і загриміла. Хто зроду не танцював — і той пішов вихилясом.

Кузь ліз цілуватися з Дорошем і кричав: "Ось із ким ми піднімали товарове господарство!" Зачувши музику, припинив свої речі і попхався в коло танцюючих Оксен, що сидів понурий і неговіркий, зробив собі круг і врізав такого гопака, що позатягало пилюкою вікна і лампа жевріла, як би десь на токовищі. Вихтір почав того гопака поволі, тихо; Оксен розправив плечі, ворухнув ними раз, вдруге, ніби нехотя пройшовся по хаті, плавно ступаючи на носках, і раптом, стрепенувшись, сипонув на долівку таким страшенним перестуком, що у всіх аж у грудях похололо. Потім став як укопаний, ніби роздумуючи, що ж робити далі, кинув назад головою, розпростав руки, крикнув "асса" і став —танцювати гопак на манір лезгинки, пружно викидаючи перед собою носки чобіт і приклавши одну руку до грудей, а другу відвівши вбік. Кузь, побачивши таку халепу, деякий час стояв, тупо глядячії перед собою, потім дико гукнув і пішов садити каблуками як попало.

Танцював він, втягши голову в плечі, тупав ногою на одному місці або дригав то назад, то вперед, бажаючи, очевидно, насмішити, потім пішов навприсядки, впав, його взяли за руки і виволокли в сіни провітритися.

Бовдюг і Латочка сперечалися про родословну цариці Катерини. Бовдюг говорив, що вона походить від австрійців, а Латочка доказував, що від французів. Бовдюг доводив, що вона жила із Гришкою Орловим, а Латочка бив кулаком об стіл і присягався, що це брехня, бо вона тягалася з багатьма, а жила тільки з Потьомкіним Тавричеським, і що Распутін був характерник і через це великі князі ніяк не могли отруїти його варениками.

— А царя Миколу в Сибіру стукнули, — гомонів Бовдюг.

— Що? — недовірливо наставив на нього очі Латочка. — Це ти вже брешеш. Він утік за кордон.

— Утік?

— Утік.

— Так тоді поспитаємо залужанського Микити, якщо ти кажеш, що він утік.

Павло сидів за столом, сумно дивлячись на пусті миски. Згадав, що в нього дома є теличка, яку йому дали в премію за клопотанням Дороша, і розплакався, бо телятко було таким гарним, що коли він привів його додому, то воно лизало йому руку, тикалося мордочкою в рукав і пило молоко з пляшечки. Від цих спогадів жалість ще більше охопила Павла, він ридав ще дужче і, щоб люди не бачили, як плаче неборака, пішов у сіни, сів за дверима на мішках і там заснув.

Гнатові теж свербіло потанцювати, але в нього ще боліла рука, тому він тільки притупцьовував ногами і присвистував губами. Лице його зробилося відчайдушним, як у весільного боярина. І Дорош, дивлячись на нього, ніяк не міг повірити, щоб ця весела і така безпосередня в цю хвилю людина могла наговорити на ньогб стільки дурниць в райкомі. "Загадкова і дивна людська натура", — думав сам собі Дорош, відчуваючи, як у нього злегенька наморочиться голова. Пробравшись крізь гарячі, розпарені людські тіла, він ви-’ йшов надвір і присів на призьбі. "Отже, все кінчилося. Я їду. Що ж мене чекає попереду? Вони залишаться тут, і ніхто з них не буде знати, скільки думок пере-вергав я під цією чорною стріхою".

Вийшов Сергій, мовчки сів поряд.

— Ну, що вони там? — запитав Дорош.

— Танцюють…

Біля хліва чорніла запряжена у візок конячина. П’яний візник спав, укрившись сірячиною. Дорош тихо сказав Сергієві:

— Винеси мені чемодан. Тільки так, щоб ніхто не бачив. Не хочу своїм від’їздом заважати їхнім веселощам.

Сергій виніс чемодан, подав Дорошеві. Розбудили візника, який спросоння не міг знайти віжок. Сергій намацав їх, всунув йому в руку. Виїхали за ворота.

— Ну, — сказав Дорош і міцно, по-чоловічому обняв Сергія за плечі. Потім злегенька відштовхнув його від себе.

— Чи доведеться ж побачитись? — затремтів голосом Сергій.

— Хто ж його знає… В житті доріг багато…

— Не згадуйте нас лихом…

— Щасливим зоставайся…

Підвода рушила. Уже виїжджаючи з вулиці, Дорош озирнувся: біля воріт невиразно чорніла постать Сергія. Потім відкрилися хатні двері, випустили надвір смугу світла і закрилися наглухо. "От і все, — подумав Дорош. — От і починається моє нове життя".

XX

Перед самою косовицею несподівано заявився в Троянівку Федот Вихор. Якось увечері прибіг із сільради виконавець і приніс телеграму, в якій сповіщалось, що Федот сидить у Полтаві на вокзалі в надії на попутний транспорт.

Гаврило виїхав за ним парою коней і надвечір третього дня привіз у Троянівку. З Федотом їхала дружина Юля, схожа на гречанку кокетуха з лінивим голосом і млосними очима. Коли стали спускатися з Беєвої гори, вередливо вигнула чорні, блискучі, густі і по-чоловічому широкі бро’ви і тяжко зітхнула:

— Оце таке село? Я тут умру від нудьги. Гаврило засовався на возі, так, ніби хотів щось сказати, та тільки вдарив батогом по конях, які й без того прискорили ходу, бо почули домівку. Ось і хата. Мелькнули голубі віконниці, недавно загороджений тин, на якому ще не просохло ліщинове листячко, розчинилися ворота — коники з розгону влетіли на подвір’я. Уляна, побачивши сина, витерла руки об фартух, п-ри-пала до рипучих ременів на його грудях і тихо, щасливо заплакала. Ненька, скинувши картуза, топтався біля воза.