Про УКРЛІТ.ORG

Вир

C. 59

Тютюнник Григорій Михайлович

Твори Тютюнника
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

Німа Санька пам’ятає свого батька краще, чим Сергій, бо вона була вже дівчинкою з кісничками, коли в одну зимову ніч привезли його в санях, зіщуленого і мовчазного.

Пиляли в кирнасовому лісі дуби — не вберігся Василь. Стьобнуло його гіллям, підбігли до нього селяни — лежить на снігу, чистесенький, тихесенький, тільки в куточках вуст рожева пінка бульбашиться. Поклали його в сани, вкрили сіряком, повезли на Троянівку.

— Ще ж я казав: бережись, Василю. А от не вберігся, — сумно кивав головою один селянин.

— Така його доля, — зітхнув інший.

Зустрічні хурщики, що везли з Полтави на Зіньків та Гадяч бочки з оселедцями, забачивши сумний поїзд, здіймали шапки.

— За гроші його зарізано чи, може, за худобу? — питали вони, не зодягаючи шапок.

— Деревом убило, — похмуро відповідали тро-янівці.

— Оборонив, значить, бог. А ми думали — зарізано.

І хурщики зодягали шапки та журно хитали головами: був, мовляв, чоловік-нема чоловіка. Живеш отак на світі і не знаєш, що з тобою буде до вечора.

Гинули за сніговицею сани, ніби у небо підіймалися, а далі й зовсім не стало видно. Посумувавши та погорювавши, дядьки знову заводили свої звичайні розмови про те, що березовий дьоготь трохи дорогий, що зіньківські ковалі всі до одного шахраї і за підкову беруть такі гроші, що, мабуть, і в самій Полтаві люди б дивувалися, коли б їм розказав. Кожний же знає, як того рубля тяжко заробити, а ще тяжче зберегти. Одне, що дірок багато і кожну залатати треба, а друге — що появились на базарах такі жулики, що на ходу підметки одрізають. Чирк бритвою — одні каблуки остаються. Так це чоботи. А за гроші й не говори. Одним словом, говорили дядьки про різне і вже забули, що земля, крутячись, понесла ще одного грішника на небо, і вже не верне його ніколи, і згине по ньому слід, як по тому журавлю, що відбився від свого ключа. Що ж. Чуже лихо не болить, своє — серце поїдає.

Як відкрила Марія ворота, як уздріла свого хазяїна, збіліла, ніби лице борошном обсипали, губами ворушить, а слова не скаже. Ноги підкошуються, кроку ступити не може, а по очах наче чорна блискавка вдарила: все почорніло навколо, нічого не бачить. Чужі люди внесли господаря в хату і на лаву поклали — вона того не бачила, не чула, не розуміла. Отупілими очима дивилася на лаву, де лежав Василь; приклавши хусточку до рота, похитувалася то ліворуч, то праворуч, як маятник, з закам’янілим лицем. Біля неї щулилася Санька. Лице німої дівчинки було здивованим і настороженим, їй здавалося, що вуса в батька ворушаться, і вона нахилилася так близько до батька, що чула, як від нього віє холодом і снігом. Вона ніяк не могла збагнути, мертвий він чи тільки спить, і тому обличчя її не крило ні горе, ні печаль, воно було тихим і лагідним. Трилітній Сергійко підійшов до батька і сказав, наслідуючи матір:

— Спи, тату. Я тобі й чобітки зніму.

І цей голос зробив у хаті ще більший плач і стогін.

Після смерті чоловіка Марія героїчно билася з нуждою, але потім занедужала якоюсь загадковою хворобою і померла.

Залишилися діти самі. Сергійко — школяриком, а Санька — здоровою, сильною дівкою, заміж би впору віддавати, та хто візьме, коли із нею словом перемовитися не можна?

Санька любила брата з ревністю ведмедиці. Кожному, хто смів його ображати, вона ладна була перервати горлянку. Вона замінила йому матір. Обпирала, обшивала і пильно дивилася за тим, щоб він ходив у школу, а не слонявся де-небудь понад Ташанню або по ярах без діла. Санька рано пізнала горе, а її вада — німота — зробила її відлюдком. Вона не ходила до сусідів, була неподільчивою, хитрою і мстивою. Тяжка робота і вічний бій за шматок хліба зробили її спину широкою і міцною, як в робочої коняки, а руки налили нелюдською силою.

Роздратували її якось хлопці на вулиці, схопила вона одного в такі обійми, що ледве живого та теплого із рук вирвали, вже і лице було посиніло. З того часу парубки стали її побоюватися, перестали над нею насміхатися і взагалі обходили десятою дорогою.

В артілі Санька працювала де важче: орала, возила снопи, вергала мішки, дивуючи дядьків своєю страшною витривалістю і силою: на елеваторі могла вона виносити по трапу аж на саму гору шестипудовий чувал без відпочинку, не збавляючи кроку, пружинячи сильними литками, що бугрилися і кам’яно тверділи, обтягнуті засмаглою на сонці шкірою. Шофери прицокували язиками, милуючись її силою і зграбністю форм її тіла, і серед них траплялися такі жартуни, що втягували Ті по темних куточках, щоб повести на гріх. Одного із таких джигуні" Санька схопила за шиворот і так махонула ним у вс"рох пшениці, що він зарився по самі п’яти.

В артілі працювала Синька безвідмовно і роботу виконала ретельно, краще за всіх. Полють полільниці буряки — обжене їх Синька на цілий рядок. Коли не глянеш на неї, — все й стоїть стовбура, не розгинається. Сердиться на неї жінки за те, що їх обганяє, а вона ще дусче супиться, ще лютідіе махає сапою.

Коли Сергій привів у хатy Дороша і пояснив сестрі, що він буде жити у них н:а квартирі, Санька не повірила. Як? У них жити? І він не погребує? Стояла посеред хати з пустим відром і пильно оглядала Дороша з ніг до голови. А він, у сірій їіхинельчині, з чемоданом у руках, топтався біля столу і не знав, що робити. Потім поставив чемодан, підійшов до неї і подав руку для привітання. Вона теж поставила відро і теж подала свою широку, чоловічу ріку, і очі її розчулено заблищали.

 
 
вгору