Старенький лікар розчовпав Джмеликів погляд.

— Ми багато чого не можемо зрозуміти в цій дивній Росії, — хмурячись, сказав він і наблизився до мертвого Оксена.

Оксен лежав щокою на снігу, обличчя його спухло, у волосся понабивалося снігу. Раптом всі ахнули і стали відходити: у Оксена відкрилося око: чорне, велике, налите кров’ю, і тут же шарахнув постріл. Куля тьохнула в кущі, збила сніжок, і він тихо осідав, виграючи на сонці.

— Він стріляє навіть мертвий, — тихо прошепотів офіцер, бліднучи.

— Це була конвульсія, — спокійно відповів лікар і знову нахилився і взяв руку Оксена. — Він мертвий.

— Всіх партізанен — на машину. Везти в село і виставити напоказ, — крикнув офіцер, потім підійшов до Джмелика, що сидів на пеньку, вийняв пачку сигарет, загорнуту в блискучий папір, і плитку шоколаду. — Маленький нагорода, — засміявся він, фамільярно поплескуючи Джмелика по плечу.

Облава рушила з лісу. Джмелик сидів на пеньку, його білі брови лізли то вгору, то вниз. Він понюхав сигарети, шоколад, усміхнувся — закинув у кущі. Заклавши два пальці в рот, дико свиснув. Почувся тріск, тихе гоготіння, і до нього вискочив кінь. Підійшов близько, понюхав кубанку, кожушок, тихо заіржав. Верхи на конях з’явилися Гошка, Андрій, Тадик. Були п’яні. В кожного біля сідла теліпалося по зайцю. Гошка вийняв із широкої кожушини дві німецькі фляги:

— Ром. На, випий, Северине! Любов до гроба! Ех і награда тобі буде за побитих!

— Шворка на шию, — засміявся Северин. Вершники виїхали на дорогу. Сніги виблискували на сонці, сліпили очі, далекі байраки огорталися терновою синявою. Тадик мерзлякувато повів плечима, і хльобнув із фляги рому, сказав, прицмокуючи:

— Треба накрити Оксенів виводок. Завтра й перевішаємо. Прилюдно. — Ніздрі роздулися. — Настьобуйте коней, хлопці, треба, щоб Гамаліїха не встигла ніде втекти із своїми пуцьверінками.

— Ні, не так. — Джмелик повернув свого коня впоперек. — Ви їдьте на хутір і спокійно смажте зайців, а я злітаю в Троянівку. Я почав, я й докінчу, — і огрів коня канчуком.

— Клопотатиму перед німецьким командуванням, щоб його нагородили хрестом, — святобожно прорік Тадик Шамрай, дивлячись Джмеликові вслід.

Джмелик гнав коня бугром, а коли спустився в Да-,". нелевську долину, зупинив. Німецька колона з поліцією ще не вибралася на полтавський шлях: машини буксували в снігу.

"З годину проваландаються", — подумав Джмелик і повернув до лугів.

Кінь швидко водив паруючими боками, різав сніговою корицею пузо. Нарешті вибейкалися на протопти.

Проти Оксенового городу Джмелик прив’язав коня до верби, подряпався нагору затерплими від їзди і холоду ногами. У сінях обтупав чоботи, зайшов у хату. Олена пряла. Боса нога ганяла колесо прядки. Купоросові очі, побачивши Джмелика, зледеніли. Дівчинка сиділа на печі в одній льолі і замотувала в ганчірку кота, хлопчик годував у клітці щигликів. Він, видно, тільки-но зайшов знадвору: вуха горіли, як стручки перцю.

Джмелик глянув на нього і в ту ж хвилю відвів погляд: Оксенові очі дивилися на нього запитливо, але спокійно. Джмелик присів на лаву, поблукав поглядом по стінах. З канчука на долівку капала вода. Щиглики попискували в клітці, хизувалися червоними штанцями. Джмелик не дивився на Олену, але відчував, що його лице пече від купоросу.

Олена побачила на Севериновій кубанці дірочку, з якої визирала вата, красиві вологі губи її лизнули ниточку пряжі.

— Чи куля тебе приголубила, чи на сучок напоровся? — запитала насмішкувато.

Северин огрів канчуком по чоботу, кинув спідлоба очі:

— Це від твого Оксена значок. Я вбив його в Чорному яру.

З лиця Олени збігла кров. Лопнула нитка на пряжі. Хлопчик не закрив клітки, і щиглики розлетілися по хаті. Дівчинка сиділа на печі і співала котові колиско:

Чи ти ходиш, дрімото,

Коло нашого плоту.

Синя Беева гора…

Сон дитинку забира…

У роменські рушнички,

У шовкові подушки…

Джмелик засунув канчук за халяву, ступнув до дверей.

— А ти забирай дітей і тю-тю з Троянівки… Твій Оксен, як вивозив нас на бугри, не передушив нас, малих, і я твоїх не займу… — хряснув дверима. За ним вилетіли надвір щиглики.

Чутка про те, що побито іскрівців і що командир "Іскри" не хто інший, як колишній голова троянів-ської артілі Оксен, облетіла район одним подихом. На прославленого Іскру, що наганяв страх на німців цілої округи, ішли глянути з далеких сіл і хуторів.

Уже опівдні на троянівському вигоні зібралося стільки люду, що поліцаї боялися злазити з коней. На майдані сірячини, кожухи, тужурки, пошматовані шинелі, подерті валянки, в яких стирчать солом’яні устілки, заячі шапки, військові кашкети з навушниками з ганчір’я, суконні "бурки", обклеєні гумою, чадний, із буркуном, тютюн. Бороди, бороди, бороди. Дітлахи нудьгують за школою, крадькома курять у рукав. Жінки загортаються у ветхий одяг, труть очі, пізнають. А чи немає тут і мого сина, брата чи чоловіка?