Марко говорив і говорив, бо тоді йому було не так страшно, а Тимко мовчав тому, що треба було робити діло, а не теліпати язиком: треба було вчитися, як воювати, і він вчився, наполегливо і сумлінно. Але часто, коли його заставляли лізти по снігу поповзом чи бігати в атаку "короткими перебіжками", кидати гра-нату чи стріляти по цілі, він хоч і робив це сумлінно, проте в душі сміявся і сам із себе, і з інших, а особливо з Марка, у якого голова рила сніг, а хребтина ви-пиралася в небо. Тимко був переконаний, що там, тобто на фронті, усе не так, як тут, що там усе по-іншому, що навряд чи там доведеться бігати такими рівненькими інтервалами, як тут, на учбовому плацу, і ці думки часом охолоджували його, і він уже не так ретельно виконував команди.

В другій половині січня їх виструнчили на плацу і після вечірньої повірки видали бойову зброю. Тимко тупцювався на одному місці у валянках, шинелі, шапці-вушанці, лице його було мідним від морозу. Він відчував себе незграбним і важким.

— Куди ж це нас? — розгублено допитувався Марко, перекидаючи автомат то в ліву, то в праву руку.

— Овечок пасти, — весело підморгнув Тимко, набиваючи кишені патронами і гранатами.

Марко зіщулився і більше ні про що не розпитував, він тільки ходив від гурту до гурту, ніби хотів розчине

нитися в людській юрбі і стати непомітним. Два автоматні диски, що теліпалися на реміняці, били його по стегнах. Шапку йому видали не по розміру, і вона весь час налізала на очі, і він кожного разу підсував її. Сибіряк Митяй, побачивши таке, повів його до старшини і замінив шапку.

— На бійцеві все мусить бути по формі, а то насунеться на очі — ворога не побачиш.

Порипуючи валянками по снігу, метушилися командири рот і взводів, старшини роздавали котелки і кухлики. Бійці щедро кадили козячими ніжками — видано тижневу норму махорки. Від червоноармійців пахло милом, банею і новим шинельним сукном: підрозділи наспіх проходили санобробку.

Якийсь маленький шустрий боєць, від якого крізь шинель диміла пара, бігав поміж бійцями, шукаючи свої онучі, і кричав:

— Лейтенант Колотілов, до комбата!

Пройшла дівчина в кожушку, закутана по самі очі в теплу шаль. Бійці цмакали язиками, і кожен запрошував до себе під шинель погрітися.

Попереду хтось закричав:

— …оой-ся! — і всі почалц шикуватися поротно в колону.

Розмови стихли. Колона завмерла на снігу чорним квадратом. Тільки над головами неслася пара від людського дихання.

Колона рушила, і зараз же завищав під ногами сніг, засапали, давлячись холодним морозним повітрям, люди, хтось забряжчав котелком, хтось спіткнувся і впав, зарившись носом у сніг. Його зараз же запитали, що він знайшов, і всі зареготали.

— Встигнути б на той час, коли німець уже нав-дьори пуститься.

— Ага. Хтось ополонку рубатиме, а ти воду питимеш?

— Кажуть, пішли на всьому фронті…

— "Катюш" натаскали — землі не знати! Як заграють — німців глухих витягають з окопів.

— Кінчилось йому на руській землиці…

— А мені з дому пишуть — вже до весни готуються. Ще коли та весна, ого-го-о!

— Абдулаев!

— Слушаю…

— Піднеси кулемет.

— Товаришу командир, зачем Абдулаев? Один че-ловек — один котелок, каша — всем одинаково дает: Громов — котелок, Абдулаев — котелок. Зачем Абдулаев все время пулемет таскать?

— Припинити розмови!

Абдулаєв з глухим ремством бере на плечі кулемет, люто шепоче маленькому Громову:

— Кашу давай, давай. Курсак большой. Пулемет таскать — пузо болит. Нехороший человек.

Абдулаєв на голову вищий від усіх, і коли він крокує в колоні з кулеметом на плечах, то здається, що він несе німцям чорний хрест на погибель.

Він іде в одному ряду з Тимком, Митяєм і Марком. Воює він уже давно, з самого початку війни. Відступав від західних кордонів України, був два рази в оточен-ді, два, рази поранений відлежувався в госпіталях. Особливо дружить із Митяєм. Митяй господар, у нього в речовому мішку є таке, як домашнє сало, ковбаса, цукор, запасні онучі і рукавиці. Все це виміняно за махорку. Митяй не курить. Він з родини розкольників і хоч у бога не вірить, проте поганого зілля не вживає. Махорку міняє на продукти і Абдулаєв. Кращого міняйла не знайдеш у дивізії. Хтось пустив чутку, що Абдулаєв походить від старих бухарських купців. Навряд чи то правда, бо він татарин, а не узбек. Взагалі за Абдулаєвим ходить слава східного чародія і мата. В нього страшний нюх на продукти і речі, його знають старшини всіх підрозділів, з якими він вів не завжди чесну гру.

Одного разу він привів пару коней і проміняв старшині другого батальйону за теплі шапки і рукавиці, ще в додачу взяв півбарана і зробив із нього шашлик для всього взводу. Згодом виявилось, що коні крадені в сусідньому полку. Приїжджали бійці із господарського взводу з багнетами на ремінних поясах, обіцяли безпремінно вирізати Абдулаєву на обох половинках по кінській морді, щоб не міг більше сідати на чужих коней. Та поїхали ні з чим.