Побажавши спокійної ночі, вийшла.

Вранці Тимко прокинувся з кислим настроєм і був сам собі огидний. Уже хотів уставати, як раптом почув за ширмою чиюсь тиху розмову і побачив силуети двох людей, що сиділи близько одне біля одного.

— Что же мне делать, добрьій человек? — обізвалась Анюта, плачучи.

— Смириться да ждать, авось все образуется й на хорошеє выйдет, — радив хтось чужий ласкавим голосом, і трудно було розібрати, чоловік це говорить чи жінка. — А ты, ласточка моя, не печалься, не убивайся, горюшка слезой не убьешь. Да й то сказать — еще ничего толком не известно. Нечего й горячить, моя кро-вушка. Письмо давно от него получила?

— Давеча как получила одно, да й только, — хлипнула Анюта. — Писал, что в казачьих частях служит, что коня под ним убило, а его навроде как пулей оцарапало. Обожгло его пулькой, бедненького моего, ненаглядного Тимошку.

— Тазкес. А теперь, касатушка, висуши глаза. С твоей й его судьбой гуторить будем. Сказьіваешь, он червонньгх мастей? Беленький, стало быть? Ну что ж, кинем на беленького.

Тінь на ширмі швидко заворушила руками, засміялася, і сміх був лагідний і короткий. Тимко здивовано звів на переніссі брови, він уже десь чув цей сміх. Так це ж Коростильов! їхній трудармієць з другої роти. Ти бач, чим він собі підробляє! Ось чому в нього в торбі завжди є що їсти! Ворожить, значить? Ворожбитом прикинувся! Ну, послухаю, що ж ти брехатимеш далі!

Тінь Коростильова знову заворушилася. Це він розкладав карти на столі:

— Песками горючими, лесами дремучими, огнем й водой пойдет твой Тимошка, ненаглядная тьі моя красавица, й кровь будет по его следу, й страсти, й вихри, й такое вьіпадает, что й рану получит или повре-ждение какое.

Анютка схлипнула, приклала долоні до очей і так застигла.

— Й такое показнвает, что в казенном доме он будет, навроде как в госпитале. А возле него будет ходить трефовьій король. Видишь, рядьішком падает. Й будет больно уважать й любить твоего Тимошку. Так сердцем к нему потянется, так душеньку й вьіложит ему на ладошки. Выпадает — раненый Тимошка. Ничего. Боль у него маленькая. Так, пустяки. Может, ногу или руку маленько задело. Ах, какой же он развеселый, да шутник, твой Тимошка.

— Уж й не говорите, добрый человек, — ще дужче розплакалась Анютка. — Дома бнл, все песни играл. Загрущу, бьівало, а он меня туточка сразу й развеселит, — вже зовсім розревлася Анютка.

— А по тебе он тоскует дюже.

— Не забьіл, значит, тоскует. Ох, мой родненький, чадунюшка. Человек добрый, молви словечко, как он по мне сохнет?

— А так, что даже й ночами не спит, — зараз же вийшов із тяжкого становища Коростильов. — Все об доме, о твоей любви в помыслах. А зто что же? Ах ты, птичкино гнездышко. Две какие-то дамы.

Жіноча тінь на ширмі стрепенулася.

— Да ты не пугайся, красавица. Дамы-то пожилые, вроде как милосердные санитары. Накось, погляди. Э, э, да ты й вовсе счастлива, птичкино гнездышко. Выпадает-то ему дорога к дому.

— Ой, добріли человек, ой, что ты, — схопилася Анютка, і голос її затремтів від щастя, і за ширмою зробилося світліше.

— Й возвернется он к тебе живой, здоровий, при наградах придет й большую любовь тебе принесет. А еще выпадает вам счастье большое, семейное, — інтимно понизив голос ворожбит. — Радость вам будет. Много радости. Вроде на то показьівает, как бы ребеночек был, что ли. Предвидится? Ась?

Анютина тінь кивнула головою.

— Ну, вот видишь. Меня не обманешь, я как в воду гляжу.

— Уж истинно, как по книге читаєте, — весело щебетнула Анютка і заметушилась по хаті. — Чем же вас отблагодарить, какое добро сделать? Да садитесь же. Я вас так не отпущу. Нет, нет. Ох ты ж, боже мой, чего же придумать? Да сидите, чего же вы встали?

— Служба. На работу нада иттить.

— Так я вам сальца, мучички. А табачку угодно ль? Папаня наш не курит, а в Тимоши єсть на чердачке целый мешочек. Сам наделал. А то, может, у нас на квартире останетесь, у нас уже єсть два постояльца, а вм третий. Все веселей. А комнаты у нас просторньїе, не стемните.

— Вот ато, пожалуй, лучше всего. Мне где-нибудь уголочек, й я доволен.

— Так проходите в горницу, проходите. Анютна повела ще одного постояльця у світлицю, і крізь двері, які вона забула зачинити, долинув хрипкий зі сну Марків голос:

— Що? Хто вам сказав, що в нашій артілі тракторів не було? — закричав він на всю хату, розмовляючи із трохи глухеньким господарем. — То, може, у вас не було, а в нас…

Двері зачинилися, голоси затихли.

— А ті про своє ріжуться, — засміявся Тимко і зіскочив з ліжка. — От і розбери. Одні плачуть, другі скачуть.

Він був виспаний, здоровий і сильний, тіло переливалося мускулами. У вікно билися синиці, і зимовий ранок виблискував на снігах. Ніч! То була казка, біля нього сиділа жінка, доброту якої не можна виміряти словами. Тепер настав день — і йому треба йти до злодюг, шахраїв, нікчем, терпіти їхні кпини і неподобства, кидати все найкраще і ставати поряд з хамством і злом.