— Скачи наперед і дізнайся, чи скоро хутір.

Хлястик затупцював конем на місці, врізався в колону і по людських протоптах, чорним людським коридором, погнав коня вперед. Зот бачив, як кінь з вершником вискочив на горбок і зараз же зник у сніговій віхолі. Зот Микитович провів його поглядом, ще дужче скривився, зітхнув і повернувся лицем до колони, що проходила повз нього. Він чув важке сапання людей, шурхіт снігу під їхніми ногами і бачив їх обличчя, як у сновид. Ось мимо пройшло четверо, скулені, закутані, з торбами за плечима. В одного, низенького, в старій щинельчині і танкістській шапці, щось побрязкувало при ході і, придивившись, командир побачив, що то солдатський котелок. Танкіст ішов швидше від усіх, тільки якось боком, косо. Йому було, видно, холоднувато в шинелі, і він ішов напроти вітру плечем уперед.

За танкістом бестався здоровенний дядько у заячій шапці, дебелій ще тужурці й валянках. Зотич знав його. То був роботящий, як віл, чоловік, по професії коваль і бляхар. На місцях довгих стоянок він не тільки копав землю для протитанкових ровів, а, роздувши, маленьке горно, яке він носив із собою в мішку, робив хутірським бабам "ухвати", відра, клепав каструлі, Е і за це баби платили йому харчами, старою одежиною, так що він завжди ходив наїджений і одягнутий. В одному хуторі йому дали валянки. Він обшив їх старими чобітьми, і тепер йому було тепліше, ніж іншим.

Третій чоловік, низенький, слабий, навіть трохи горбатенький, був усім відомий Коростильов, істота хитра, брехлива, але не зла. Цей невідомо чим заробляв на хліб насущний, але одягнутий був теж краще — в кожушку, черевиках з жовтими крагами і козацькому малахаї з червоним верхом, який надавав його худорлявому обличчю потішного вигляду.

Взагалі Коростильов був загадковою людиною. Одні говорили, що він судився за вбивство, але в це ніхто не вірив, і всі сміялися такій вигадці; інші твердили, що він займався підробкою фальшивих документів, а треті доводили, що він керував якоюсь релігійною сектою.

Коростильов ні з ким не сварився іі завжди поступався сильнішим, тримався осібно. Дуже рідко він зупинявся на квартирі з кимось удвох, а завжди сам, і всі помічали, що, де б він не Зупинився, його поважали, навіть любили і що він завжди був нагодований і обіпраний. Коли ж доводилося квартирувати разом з усіма, він займав собі в хаті якийсь куточок, ставив свою торбину і у вільні від роботи години що-небудь латав або шив.

Четвертям ішов грек Цівадіс, красивий, чубатий, зарослий по самі очі чорною бородою, найвищий від усіх у колоні, злодійський бог південного краю. Неохайний, як худобина, у гніві страшний до божевілля. Не було ні однієї стоянки, де б він чогось не вкрав. Усе промінював на самогон. Напившись, звірів, очі його робилися червоними, як у роздратованого гарячим залізом барана, і якщо його не зв’язували тут же, він нападав на першого-ліпшого і бив трохи не до смерті. Одягнений абияк.

Зараз ішов загорнутий у картаті рядна, що їх він украв у тому хуторі, з якого тільки-но вийшла колона. Високий, здоровенний, у картатих ряднах, він здавався схожим на бедуїна, якого вигнали за те, що він, як верблюд, ізжував коран.

За Цівадісом греблися по снігу Тоська і Госька, його повірені в злодійських справах, скімлили від холоду, як цуценята.

"Ну й армія в мене", — подумав Зот Микитович, дивлячись їм услід і перечікуючи, доки перейде колона, щоб глянути, що робиться позаду. Там були такі, що підбилися і відстали, особливо один, уже літня людина, якого Зот знав як доброго трудягу, що потрапив у трудову армію за незначний злочин.

Зотич почекав, доки той підійде, і запропонував сісти на коня. Трудармієць схопився за стремено, а видертися не міг. Зотич допоміг йому сісти і віддав свої рукавиці.

— От спасибі тобі, Зотич, а то зовсім я підбився, — подякував Трудармієць. — А чи скоро хутір?

— Скоро. Я вже послав уперед Перехльостіна, — відповів Зотич і прислухався: попереду колони почувся гамір і далекий крик. Зотич здогадався, що то їде Перехльостін.

І справді, через кілька хвилин поміж людьми показався вершник, що їхав легкою риссю. Коня не видно, тільки вершника, що ніби летів у повітрі понад головами людей. Перехльостін появився, як із чорної річки, доповів, не злазячи з коня:

— За двісті метрів хутір. Тюпайте, тюпайте швидше, ракалії! Там для вас уже пельмені наварено!

Зотич скривився і нічого не сказав, він тільки махнув рукою, даючи знати, щоб Перехльостін їхав уперед і вводив колону в хутір.

Люди, почувши житло, пришвидшили крок, задні наздоганяли передніх.

— Чайку б оце гаряченького, — бідкався хтось, гребучись снігом.

— Може б, тобі свинячої кишки з гречкою?

— Та вже ж пустять перегрітися, не дадуть же загибати на морозі.

— А мене господиня, щодня пареним молоком напувала… Хороша була, дай їй боже щастя. А на дорогу пишок напекла. Ось понюхай, і досі торба пахне.

— З нюху не буде духу.

— По буханці б оце на брата.

— А моя ще до віини кожного ранку грінки на свинячому смальці смажила.