— Іди хутчій, корову вкрадено!

— Яку?

— Та оту, що ти на хутори погнав.

Йонька хлипнув і прокинувся, еполосований жахом. Глипнув раз, другий. Пасеться корова. "Ху-у! А бий же тебе сила божа, отаке приверзлося, — тяжко зітхнув він і витер рукавом піт на чолі. — Трохи було не помер від страху. Пасеться. Ну, слава ж тобі господи". Він перехрестився і почав мацати за люлькою. Стривожився, мацає по кишенях пильніше, аж на ноги звівся. І тут щось хруснуло. Він одсунув ногу і побачив люльку з переломаним чубуком.

— А розпросукиному синові! — причитував Йонька над поламаним чубуком і плювався на всі боки. — Чубук із сушеної вишнини, ще й міддю покільцьований. А лигнуло ж би тебе люшнею у зуби, — лаяв він бозна-кого.

Було добре снідання, прийшов час доїти корову. Йонька вийняв із торби котелок і попрямував на пасовисько. Корова здоїлася без вибриків. Йонька продмухав у піні дірочку і цмолив, скільки душеньці забажалося, оббираючи шум із вусів: "Хоч раз порозкошую вволю. Все рівно — війна. А те, що молоко дудлив, скільки хотів, і легше помирати буде". Йому ще хотілося припасти до котелка — пошкодував. "Хай ще на "по-тапці" залишиться. Через годину знову їсти захочеться".

Поставив котелок під кущиком, залапав руками, по кишенях, але згадав, що люлька без чубука, зморщився. "Треба вирізати чубучок. Корівка хай собі пасеться, а я поблукаю. Ач як гарно та тепло, рай, та й годі", — гомонів сам до себе Йонька, повеселівши від доброго сніданку.

Ішов яром, тоді видерся в дубовий ліс, прицілювався до нього господарським оком. "Взяти б таку діляночку на зруб. Рублена хата аж дзвеніла б. І вистою не було б. Оце пішло б на сохи, — він провів долонею по шершавій корі і постукав чоботом по окоренку, — он ті осики — на ощеп. Навіки добрі були б ощепи. Шдсушить трохи, взяти на замки, так, їй-богу, танком не розтягнеш. Треба, якщо трапиться на полозки, назначити. Колись прилетимо з Гаврилом, чиргик пилкою — та й додому. Зима не за горами, а саней катма". Із дерев з тихим шелестом гвинтилося на землю жовте листя, падало старому на кожух, на голову, на руки, слалося перед ним м’якими жовто-червоними плахами; на вусах і бороді Йоньки плуталася павутина. В лісі пахло грибами, гіркуватим душком коріння, сонце ганяло бліки по деревах, тіні змішувалися, рухалися, пливли, і все в жовтому храмі виблискувало та іскрилося.

— Бач, яке випрутилося? — здивовано зупинився Йонька, приміряючись до черемхового дубця, що хилився на осичку. — Це ж таке пужално, що кращого й не треба. А я ж якраз без нього страждаю. Було в мене, правда, й непогане, ще б годків з три послужило, так отой баришник на волах побив.

Тут старий пригадав, як Тимко увірвав його по боку за Ташанню, зненависне скривив губи.

— А бодай би тебе так уперіщили, щоб ти й до рідного порога не доліз, аби знав, як на старого чоловіка руку піднімати. А Федота долею вбережи. При тому б я віку дожив. Той би дав шматок хліба та ще й маслом помастив. Де ж то він тепер? Відступив, мабуть, із своїми до Москви. А може, і ще далі? Хоч би, дурень, у штаб або де-небудь у склад затесався, все ж таки далі від смерті, а як поліз у саму гущавину, то, чого доброго, може й… Тьху, що це я верзу? Не дай бог, аж у грудях похололо. А пужално добряче, — прицмокував Йонька, обчухруючи ножичком прутика. — Гнеться, аж свище.

Йонька вирізав добряче чубучилно і вже хотів повертатися назад, як побачив густий ожинник. Ягід було так рясно, що він аж руками сплеснув і присів перед кущем навпочіпки. Кидав у рот одну за другою. Вистояні, прибиті морозцем, були такі смачні і холодні, що так і танули в роті. Довго жадібно їв. Ковзаючи на колінах, витолочив такий слід, ніби возом проїхано. В роті чорно, як у горщику з-під бузини, губи чорні, вуса чорні, а він усе їв і їв, прицмакуючи та примовляючи :

— Оце посолонцював ягідками, оце посолонцював. Уже давило під ложечкою, а він жер і жер, доки напала гикавка. Тоді нарвав ще в полу і пішов у яр, щоб трохи перележати обідню годину. Вийшов на галявину і закляк на місці: перед ним стояли озброєні люди. Один із них, високий і плечистий, в потрісканій і пом’ятій шкірянці, зняв з плечей гвинтівку і сердито запитав:

— Хто такий? Чого тут лазиш?

— Ожину рву, — промимрив Йонька.

— Руки вгору.

Йонька почув, як у пупі закрутило свердлом, але підняв руки вгору. Ожина з шелестом висипалась в траву.

— Зброя е? — запитав плечистий і так глянув, що в Йоньки затіпалися коліна.

— Чубук… чубучок… — скривився Йонька, задихаючись від страшного болю в животі. — Мені якби кущик, на одну хвилину.

— Ну, ти хоч і старий, а обдурити нас не обдуриш, — сказав плечистий, але, побачивши скалічене обличчя старого, пом’якшав. — Ну, йди, тільки не думай тікати.

Йоньку як вітром здуло. З-за кущів появився мучеником, якого тільки-но зняли з хреста.

— Корову спасаю, самі знаєте, яке наше життя: все забирає німець. Голі й босі, хоч лягай та помирай.

— Ну, ти ось що, діду, не хлюпай, а, як на сповіді, розкажи, що тебе будуть питати. Як тільки хоч одне слово збрешеш, так і знай — в запічку замурованого знайдемо, і хай твоя баба, не просить і не молить…