На це, здавалось би, страшне і досить-таки зрозуміле попередження троянівці не звертали уваги, і зброї до рук самозваної четвірки поступало мало. Всього було здано дві гвинтівки і чотири гранати. Гвинтівки "власть" заховала до приходу своїх господарів, а гранатами обвішався Гошка. Хвастався, бовтаючи ними:

— Ми порадок навідьом.

Між чотирма корешами були розподілені обов’язки:

Тадик ніс відповідальність за військовий порядок — прописував, кому скільки дати шомполів; Северин сідав покараному на голову, щоб не тріпотівся, Андрій сідав на ноги, а Гошка стьобав. Правда, останнім часом каральна експедиція не поновляла своєї діяльності, бо цупила самогон на Залужжі, лікувала Гош-ку. Хтось серед ночі вискочив із-за кущів і так лигнув Гошку кілком по голові, що обвішаний гранатами "отаман" хлипнув червоною юшкою і засукав ногами по землі. Врятувало його те, що поблизу була калюжа, він насьорбався холодної з гнилим запахом води, порвав на собі сорочку, затамував пробоїну в голові і з горем пополам доповз до хати, в якій тепер жили "представники нового порядку". Вони влаштувалися на Залужжі у великому будинку, де колись був сільський медичний пункт. Ліжок в них не було, і вони спали покотом на долівці, підклавши трохи сіна. А потім Гошка запротестував проти такого способу життя і наказав усім іти на великий шлях, яким вештаються евакуйовані. Постоявши день, вони награбували килимів, подушок, ковдр, дещо з меблів, і Гошка тепер лежав на персидському м’якому диванчику і прикладав до голови горілчані компреси.

Коли йому трохи полегшало, він почав кричати, щоб йому привели вчительку. Северин і Тодось не звертали на нього жодної уваги, бо грали в двадцять одно. На банку лежали награбовані ручні годинники.

Але були в Троянівці й такі люди, яких цікавило дещо інше, ніж годинники.

Йонька, як тільки в артілі зробилася колотнеча, привів собі в двір сивеньку конячку, запряжену в маленького легкого возика, при новенькій збруї. Загнав у хлівець, обмацав копита, зазирнув у зуби, провів Долонею по ребрах, посіпав сюди-туди і зостався задоволений: конячина молоденька, монгольської породи, на їжу невибаглива, а на тягу пригідна. Уляна, побачивши конячину в хліві, напустилася на Ионьку з лайкою та погрозами, просила, щоб відвів із двору, бо невідомо, що скажуть німці тим, хто розбирав із двору артільне майно, а на випадок повернуться наші, то теж по голівці не погладять. Гаврило бачив, що батька вмолити не можна, зробив інакше: відв’язав кобильчину та й повів на оривку з двору. Старий перейняв і до того розійшовся, що трохи не заїхав синові по пиці. Гаврило махнув рукою: робіть, мовляв,: що хочете і як знаєте, і пішов до свого двору.

А старий доплентався з кобильчиною до свого хлівця більше звідти не виходив. Він там і спав у присін-нику, щоб цієї кобильчини хто не викрав.

— Чого ви печетеся? — кричав він на стару та на Гаврила. — Тим харцизам (так він називав німців) я скажу, що спіймав на дорозі, як вакуїровану, а прийдуть наші, то скажу: "Взяв, щоб німцям не дісталась". Ви за мною не клопочіться. Я знаю, що сказати, — підшльопував Йонька люлькою.

— Що нам за тобою горювати? — сумно обзивалася Уляна. — Жаль буде тільки, як через тебе, дурня, хату спалять та малих дітей у вогонь кинуть.

Йонька не зважив ні на що, робив своє. Ночами, особливо коли евакуювали скот, крав худобу. Крім корови, в сажі сиділа здоровенна свиня, одна й друга. Горища тріщали від пшениці, в клітках вистрибували кролі. На річці виляскували крилами гуси. Хазяйство росло. Люлька в зубах Йоньки весело потріскувала. На зиму було в що взутися і зодягтися. Одне гризло його, як вода береги: хазяйствечко розвелося чималеньке, корму подай, а його обмаль. А хіба тим, що на власному городі вродило, прогодуєш? Треба буряків, вівса, сіна, висівок, а де того всього візьмеш? Треба, отже, діставати в інших місцях, де воно е і поки що ніким не охороняється. Гошка з компанією? Він їх не боїться. У нього каністра такого спирту, що синім полум’ям горить. Яка б вдасть не була, — можна піддобриться. Треба вміти жити.

Йонька вивіз із хлівця кобильчину, що за тиждень від добрих мірок вівса поправилася так, аж на ній лискотіла шерсть і тверде тіло вигравало попід шкірою, і заходився запрягати.

— Ну, розігралась, — покрикував і вдарив ЇЇ дугою під бік: вона цокнула копитами об голоблі і зайшла для запряжки.

Уляна зривала на городі гарбузи, плутаючись в довгому огудинні, зносила на купу. Юля, що прибула до Троянівки з евакуйованими, накручувала патефон, що його забули заїжджі бійці.

Ах, за-ачем зта но-о-очь

Так бьіла ха-а-а-ра-ша-а-а-а… —-

долинав крізь відкриті вікна гугнявий, шипучий звук, дивний і страшний серед смертельної сільської тиші.

— А перестала б ти гарчати, то було б краще, — лаявся Йонька і сердито з-під шапки глянув на вікна, за якими снувала невиразна постать Юлі. — Уляно, піди крикни Гаврилові, щоб ішов до нас.

— Іди та й кричи, як тобі треба. У мене своя робота.