— Що з тобою? — запитала Уляна, що несла в хату оберемок дров.

— Ой мамо, коли б ви бачили, — застогнала Орися і підвела Уляну до пораненого.

Уляна гримнула коло печі дровами і покликала в хату Чумаченка, що, порозвішувавши онучі на тину, гуляв босий.

— Бій ти. Чумак, чи як тебе! Іди, товариша купати будемо.

— Що, вже готовий? — прибіг задиханий Чумаченко.

— За язик укусись! — грізно глянула на нього Уляна.

— Ах, мамаша, на війні до всього звикнеш. Нашого брата стільки перемолотило, що, якби за кожним плакав, очі б не просихали.

— Ось бритва, поголи його. Нужа заїла зовсім. Та гляди, бритви не пощерби, бо повернеться син — лаяти буде.

— Не бійтеся, все буде в порядку.

Двері в хату були відкриті, і Орися чула, як Чумаченко точив на ремінці бритву, розмовляв з Огоньковим.

— Ти руський? — питав він.

— Руський, — тоненьким веселим голосом відповідав поранений.

— Ну, а я з тебе… — тут запанувала мовчанка, тільки чути було, як постогнує Огоньков і скребе бритвою Чумаченко. — А я з тебе татарина зроблю.

"Безсовісний, людині боляче, а він зуби скалить", — картала його Орися.

— Може, тобі "баки" біля вух залишити? Щоб як у Печоріна? Га?

— Не треба, ох, — стогнав Огоньков.

— Ні, я таки залишу. У дворі молода дівчина, і треба, щоб усе по формі.

Орися вскочила в хату з мокрими підштаниками, з яких стікала вода. Відізвала Чумаченка в сіни:

— Чого ви? Чого ви з нього знущаєтесь? Чумаченко поклав бритву на стіл, прикрив за собою двері, очі його потемніли.

— Баришня, — сказав він глузливо, так що лівий кутик вуст піднявся вгору, створюючи щось подібне до посмішки. — Ви давно перестали гратися в кукли? Якщо недавно, то спіймайте собі кошенятко, загорніть у ганчірочку і голосіть, скільки вам захочеться. А чад Огоньковим не дозволяю. Я його з бою пораненого витяг, і я хочу, щоб останні хвилини свого життя він прожив весело…

І пішов у хату.

— Так от, брат, єфрейтор Огоньков, вже хазяйська донька тобі побачення призначає.

— Невже? — зрадів Огоньков.

— Істинно. Як стемніє, каже, прийде тебе доглядати. Може, каже, води попросить або вкрити треба буде, то вже не відмовлю. Ти тільки не лови гав. А то я тебе знаю. Перед німцями орлом був, а перед дівчиною ягням зробишся. Як тільки вона прийде до тебе, першим ділом попроси, щоб подушечку поправила, пальчиками по щоках провела, а далі само покаже, що робити… Одним словом, не зівай.

Пізнього вечора Дороша розштовхав незнайомий чоловік з міцним, соковитим басом:

— Ви Дорош?

— Я.

— Я прийшов од Григора Тетері. . Дорош зсунувся з пахучого сіна, наткнувся пораненою ногою на щось тверде, засичав від болю.

— Карпо Джмелик сидить із своєю шльондрою в погребі і веселиться. Візьміть його.

Дорощ закульгав із хліва. Незнайомець-притримав його за рукав:

— Карпо не дурак і отаборився із ручним кулеметом, так що дивіться, щоб із ваших хлопців лика не надер.

Незнайомець мовчки потис Дорошеві руку, плигнув через тин, розтривожив соняшниковий шелест. Дорош глянув на годинник: дванадцята ночі. Викликав Погасяна, Чохова. Наказав збиратися.

Чумаченка залишив доглядати пораненого.

— Підемо одного дезертира брати.

Подвір’ям сунулася чорна постать. Біля неї, пританцьовуючи, дибала зовсім, маленька: Микита Чугай і Охрім Горобець. З торбин пахне свіжим хлібом й жіночими та дитячими сльозами.

— Насилу свій кагал приспав, тепер можна й рушати, — квапився Охрім. — А там десь за ворітьми жінка тужить. І чого ми заїжджали в цю Троянівку?

— Ви так наче деінде збираєтесь? — прогудів, як у дзвін, Микита Чугай.

— Треба взяти Карпа Джмелика. Микита заслонив Дороша спиною, підтяг гвинтівку :

— Я поведу. Командир кривий, а нам треба швидко. Пішли, хлопці.

Роса стріляла з-під ніг і обкочувалася на чоботях пилючкою. Ташань колихалася в місячних мережках. Кущі стьобали бійців по грудях та спинах, залишаючи на одязі темні росяні смуги.

Перебрели через рокітливий потік. Понесли на дулах гвинтівок мінливі місячні бліки. Тут уже було За-лужжя. З городів тягло коноплями і розпареним гноєм. Карпо засів у Обручевім подвір’ї. Колись тут жив куркуль Обруч. А зараз володарює Карпо. Нині це його ханство.

Білим крейдяним течивом спливають разом із місячним сяйвом на траву льохи. В якому Карпо? Бійці зупиняються і чують музику З-під землі. Гармонь.

А чого соловейко та й смутьон, не весьол?

А й повесил гааа-га-ла-овку-у,

Зе-ге-рна-аа й не-ге-ге клю-йоо-ооть…

Підспівують два голоси — чоловічий, хрипкий, прокурений, глухуватий, як із труни, і жіночий, вискливий, розгнузданий, похабний. Не може підладитись тужити з піснею, а перегукує тоненько, мов п’яна буб-лешниця.

"Так ось де твоє вовче пирствіе", —’ набичується Микита і віддає хлопцям зброю. Під гімнастьоркою спухають гладіаторські м’язи.

— Ось що, хлопці. Я сам його брати буду, а ви коло дверей і коло вікна, і щоб ані звуку. Як треба, — нагукаю. Ну?