Обидва брати засміялися: Тиміко весело, простодушно, а в Федота й усмішка не вийшла, якась болюча, невесела.

— Ну, як там дома?

— Кидав усіх живими. Правда, — Тимко засміявся, — телятко втопилося. Пішло на Ташань, посковзнулося — і в воду стовбул.

— Батько побивався?

— Ото! Найбільше його Латочка під’юджував: То, блат, — каже, — не просте теля було, а вчене. То воно видивлялося, як щук ловити". Ну, а батькові тільки скажи, то вже пішло.

— Ну, а як Юля? — запитав Федот із тривожною обережністю в голосі.

— За неї нічого не знаю. Коли мене забирали в армію, її не було.

— А я ж її в тил відправив.

— То, може, вакуїрувалась?

— Може. А взагалі — вона погань. Мені писали, як вона з Денисом…

— А ти про неї не думай.

— Хотів би, та не можу. Ну, а ти як?

— Одправляють у якусь частину невідому.

Федот замислився:

— Ось що, брате, я тобі скажу: бережи себе. Там такі залізні жорна, що тисячами перемелюють… — Федот глянув на Тимка добрими жалісними очима. — А як треба, то вмирай з вірою, що не буе тут німця на нашій землі… З вірою легше вмирати.

— Добре, брате, — тихо сказав Тимко і глянув Федотові у очі. — Тільки страшно мені людей убивати…

— Там навчишся. Ти не вб’єш — тебе вб’ють. В тебе ще захована лютість, а як вискочить вона з твоїх грудей — убиватимеш.

Довго мовчали. Федот обізвався першим:

— Дуже мені яблук хочеться. Може б, ти збігав, купив де-небудь?..

Тимко глянув на затиснуті в мокрій долові гроші:

— Я зараз, брате. Одну хвилечку, — і швидко вийшов із вагона.

Коли повернувся назад, санітарного ешелону вже не було. Марко, зазираючи Тимкові в обличчя, розказував :

— Тільки ти пішов — зараз же й поїхали. Непошкоджені вагони причепили до паровоза і поїхали. А з тих он вигружають ранених на машини.

Тимко побіг до машин. Федота там не було. Тимко віддав яблука якомусь пораненому, сів на гарячі рейки.

"Це ж він мене ждав, виглядав, а я не вернувся… Мабуть, воно так є на війні — усіх ждуть, та не всі вертаються. Звідкіля ж моя ниточка почнеться? І чи дійде вона до клубочка, чи, може, десь переруба її осколком і землею закидає? Щасти тобі, Федоте, на шляху. Хоч ти мені і крихти не зробив добра, та все ж таки ми брати…"

Надвечір колона, в якій був Тимко, підійшла до села німецьких колоністів — Розендорф, розташованого в глухому степу. Хати вишикувані під шнур, криті черепицею, "фінською стружкою", у вікнах палахкотить червона заграва заходу, ворота, двері — повідкривані; по дворах блукають кури, поросята, відгодовані свині.

Хралов зліз з коня, розім’яв ноги:

— Розійтись. Готових страв не чіпати, вони можуть бути отруєні.

Тимко, Марко, галичанин Прокопчук і татарин Ахметка зайшли у найближчий двір. Назустріч вибіг півень і, підігнувши ногу, затрусив червоним гребенем.

— А, здоров, куме! — зняв перед ним шапку Марко. — Можна до хати? Чи в клуні спати покладете?

Півень сердито закокотав і побіг у садок.

— От бісів німчуряка, чує, що не свої.

Марко перший ступив на поріг, обережно зазирнув досередини.

— Іди, чого застряг?

— Еге, іди! А як міну підклали?

Ахметка зайшов першим. За хвилину, повискуючи, в хати вискочило порося, тягнучи задню ногу. Морда його була в борошні. За ним вискочив розлючений Ахметка, плювався на всі боки, витирав руки об шинелю.

— Чушка ночевал — Касимов не будет ночевал.

— Або тебе шляк трафить, коли переспиш із па-цем? — витріщив лупаті очі Прокопчук, але Ахметка махнув рукою і навіть не озирнувся.

В хаті все поперекидано, видно, вивозили наспіх. В будинку — п’ять кімнат, тяжкі дубові стільці, шафи, етажерки з книжками, на стінах — пейзажі з кірхами— і високими готичними замками. Кухня. Дитяча кімната. Тут два маленьких залізних ліжка, на стіні годинник із зозулею, яка визирнула з теремка і застигла з підсліпуватим дурнуватим поглядом; далі спальня — з широким дерев’яним ліжком.

— Ось де фріц із жирною німкенею качався! — вигукнув Марко, впав на ліжко в одежі, загойдався на пружинах.

— Міна! — вигукнув Тимко. Марко закляк з роззявленим ротом:

— Як же я тепер устану?

— Отак і лежи. Як поворухнешся, ноги — в один бік, голова — в другий.

— А він молодий, на полу переночує, — безцеремонне стяг Марка Прокопчук і кинув на ліжко свою порвану міліцейську шапку, даючи знати, що місце зайнято.

Прокопчук носив міліцейську шинелю з синього сукна, шапку-кубанку, штани-галіфе і присягався, що служив у міліції. Йому ніхто не вірив, бо в міліцію приймають людей серйозних, а не отаких шалифірів. Він вічно теревенив, розповідаючи веселі "віци" — анекдоти, співав коломийки, хоч живіт аж судомило від голоду. Про нього говорили, що він має верблюжий шлунок і наїдається на цілий тиждень.

— Ая, то правда. Я маю середину фест. А знаєте чому? Бо мені її чинбар вичинив.

Одне лише дивувало в його поведінці: усіх заставляв сміятися, а сам не сміявся.