— Аз посівфондом як?

— Бережіть десь там у куточку. Інші продукти: сало, смалець, яйця, мед, сіль — закопайте у землю, — і кришка. Щоб тільки ви один знали, де воно. Зрозуміло? Відступатимуть наші бійці, скажіть — просив ролова… — Оксен на хвильку замовк, одвернувся до вікна, — щоб стаєнь, корівників, свинарників не палили. Ну, як бомба або снаряд попаде, то тоді вже хай… Що ж зробиш… Тепер ще. Кидаю я тут свою сім’ю…

Григір встав, зняв з лисої голови заячу шапку:

— Забрав би ти її з собою.

— Коли ж вона не хоче. — Оксен опустив очі, між бровами лягла зморшка. —Цілу ніч вмовляв: затялася, хоч вогнем печи: ти, каже, в армію підеш, а я між чужими людьми з двома дітьми що буду робити? Так що залишається вона тут. Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею. Без мужичих рук — хата валиться.

— Об цім ділі не клопочись.

— Ну, оце і все. І ключі візьміть собі назад. В дорозі мені і голка важка буде.

Старим був завгосп і комірник Григір Тетеря! Відтоді, як заснувався колгосп, на цій посаді працював і тому, коли знову взяв ключі до рук і вони задзвонили в його пальцях, схилив на кожух сиву свою голову і подумав: "А хто його знає, може, й доживу до того, що засіки відкрию на нове зерно" — і поклав ключі у полотняну кишеню.

Вийшли на ганок. Оксен махнув рукою: рушай.

Заскрипіли підводи, заревла худоба. Дівчата, плачучи в рукава, погнали її з двору.

— Люди! — закричав Оксен і зняв шапку. Вітер рвав його чуб, оголюючи залисини. — Хліб вам роздадуть, так що голодні сидіти не будете. Прийде німець — стійте один за всіх і всі за одного. Може, я кого зо-бидив або не так сказав, то простіть. — Поклонився на всі боки, надів шапку, поцілував жінку, дітей і, прогримівши чобітьми по сходах, побіг наздоганяти підводи.

Олена догнала його, вчепилася за рукав:

— Як же я буду одна з дітьми, Оксеночку? Він поцілував її у мокре обличчя, притримуючи рукою шапку, погнав за підводами.

Гнат прогарцював прощальне коло по двору, зупинився у воротях, зняв карабін і вистрелив п’ять разів у повітря.

— Ждіть з перемогою! — крикнув він і оперіщив жеребця нагаєм. Той виніс його на шлях і полетів, рвучи копитами землю.

— І в кого воно отаке вдалося, баламутне? — гомоніли між собою баби.

— У діда Реви Нескистенко отакий був. Ніхто краще нього не задзвонить до утрені або "на достойно". А на паску як заведе, як заведе, то аж дух тобі перехоплює, так же чисто виказують дзвони: "Клим дома, Хоми нема, Хома дома, Клима нема", — схиливши голову набік і розмахуючи зморщеним кулачком, заскандувала бабуся.

— І що-бо ви говорите? — сіпала її дочка за рукав..

— А що? Хіба не правда? Отут на всю округу кращого дзвонаря ніде не було. І ти, боже мій, яке насунуло, — глянула вона на хмару, що стояла над горою. — І коли вже воно розійдеться?

— Ох, видать, не скоро, — зітхнула сусідка.

Оксен та Гнат разом з евакуйованими їхали цілу ніч без перепочинку. Ранком Оксен сказав на прощання тим, що гнали худобу:

— Оце дорога на самий Харків. Там худобу здасте, а самі як хочете — або ж додому вертайтеся, або мандруйте в тил Росії.

Павло Гречаний, у сірячині, з торбою через плече, босий (чоботи поклав на воза), кишені набехкані тютюном, мовляв, тепер хоч на край світу, підійшов до Оксена, щоб пояснив, куди худобу здавати: "бо я по городах не бував, то й не знаю".

Побачивши його за сорок верст від Троянівки, Оксен жахнувся: закрутить старого війна, пропаде чоловік, бо ж він далі Беєвбї гори ніде не був. "І як же я не помітив? Зовсім з виду випустив", — докоряв себе Оксен.

— У дівчат, дядьку, все записано. Вони знають. — "Отож і знайшли кого послати. Самі, значить, у кущі, а ти язика не маєш, то бий ноги, старий дурню, доки десь на дорозі ноги відкинеш". — А втім, знаєте що, дядьку, вертайтеся додому. До Харкова дорога далека.

— Та ми їм ще в селі говорили, — обізвалися дівчата. —Так он товариш Рева напали: "Здоровий, дожене". Ну, а дядько — авісно ж які — не відмовляться.

— Ну, то як, дядьку, вертаєте?

— Та про мене, — згодився Павло, узяв чоботи, ціпок і, скинувши шапку, довго стояв обабіч дороги, як чабан, що запас свою отару. Оксен з дівчатами озиралися весь час, доки його курява покрила.

— Свиня, — кинув він Гнатові, коли вони від’їхали на бокову стежку. — Отакого старого чоловіка — і то не пожалів.

— Ге-ге, — блиснув зубом Гнат. — Він двожильний, за твого, знаєш-понімаеш, коня виходить.

— Дурному гори немає, а все низ, отак і тобі, всіх на одну мірку міряєш.

В сніданок перекусили, напилися з баклаги теплої води, поїхали далі.

Під Оксеном кінь поганенький, замість сідла — мішок із сіном, а замість стремен — посторонки з петлями на обох кінцях. А в Гната — сідло на рипах, кінь як звір. їхали глухою дорогою, але і тут був великий рух. Дорога захрясла возами, худобою, кіньми і людьми. З меканням торохтять ратицями вівці, смердять розпареною на оонці вовною, понуривши голови, бреде скотина, дмухає на шляху, звихрюючи пилюку. У будах їдуть евакуйовані. Маленькі діти сплять на лахмітті або в материнських пеленах; на сонних, спітнілих личках чорні лишаї мух; разом із онучами сохнуть дитячі пелюшки.