Про УКРЛІТ.ORG

Степова казка

C. 2

Тютюнник Григорій Михайлович

Твори Тютюнника
Скачати текст твору: txt (51 КБ) pdf (115 КБ)

Calibri

-A A A+

Тут Мурашиний ватаг дістав своєю тоненькою лапкою найближчу до Кротового носа травинку і збіг по ній на землю. А Кріт подався назад і прибрав лапу з ледь помітної нірки в землі.

Тим часом ватаг промовив до своєї ватаги:

— Братове! Той, кого ми з вами хотіли по’ карати за шкоду, називається Кротом. Він недобачає і заподіяв нам шкоди ненавмисне. А щоб надалі з ним такого не було, давайте нагорнемо над нашим підземеллям купу землі! Тоді новий наш сусіда бачитиме її ще здалеку і обминатиме. А зараз — усі, як один, стали до роботи!

І перший шаснув у нірку, а за ним довгим чорним шнурочком потяглася під землю і вся його ватага.

Кріт обережно переступив той шнурочок і увійшов до Куреня. Супроти дірок, що зяяли в туман, на нього війнуло протягом, і він здригнувся. Зате далі, в кутку, було так затишно, так тепло і смерково, що Кріт аж гуркнув раденько і вже хотів рити нору, але тут один його вусик зачепився за якусь невидиму струну, і вона голосно бринькнула.

— Ну-ну, порви-порви! — почув Кріт у себе над головою грізний покрик і зіщулився, і присів на лапах.

А струна задрижала швидко-швидко (схоже, по ній хтось біг), і за мить Кріт побачив біля свого вуса сірого волоханя з довгими гнутими, як дужки, ногами, великим круглим черевцем і маленькою голівкою.

Ще волохань мав восьмеро очей, і всі вони зорили в різні боки.

— Хто такий? — спитав волохань, погойдуючись на струні та бринькаючи по ній одною лапкою.

— Я Кріт, — сердито буркнув йому Кріт, бо йому знову хотілося їсти. — А ти хто, що ви-гойдуєшся тут?

— А я Павук, — поважно мовив волохань. — І не вигойдуюся, а дожидаю муху. А ти сюди по що?

— Нору буду рити, — сказав Кріт і чхнув, бо туман зайшов йому в ніздрі. — Мені Мурашиний ватаг дозволив… А ти краще скажи, навіщо тобі стільки очей?

— Ха! — посміхнувся Павук. — Щоб дивитися одразу в усі боки. Оно бачиш мою снасть? — показав лапкою вгору.

Кріт підвів голову й побачив над собою величезну круглу сіть, що погойдувалася од протягу (цей Павук думав кругло, тому й сіть у нього була кругла).

— Так ото я там сиджу і жду мух, — пояснив Павук. — Як тільки налетить котрась, то й заплутається. Тоді я не тільки чую, що павутина дрижить, а ще й бачу, де саме.

— А зараз куди ти оце дивишся, що я ніяк не доберу? — спитав Кріт.

— На тебе, — усміхнувся Павук. — І праворуч. І ліворуч. І назад… А ти?

— А я тільки на тебе, й то недобачаю, — од-казав Кріт і теж ніяково усміхнувся. — І в мурашник тільки що вшелепкався…

— То, може, давай я тебе навчу бачити у всі боки? — сказав Павук. — Давай?

— Та якщо зумієш… — не дуже охоче погодився Кріт, бо йому ж ото хотілося їсти.

А Павук зрадів, що випадає погратися, спритно окрутнувся на павутинці й побіг угору до сіті. А як вихопився на неї, гукнув Кротові вниз:

— Ти мене бачиш?

— Либонь, мріє щось трохи таке, як ти — і не ти, — озвався Кріт.

— Тоді ж пильнуй! — завзято крикнув Павук і подався кружка по своїй снасті. Кріт звівся на задні лапки, ще й на хвостик трохи обіперся і став швидко обертатися за Павуком. Тоді втомився й сів.

— Дивись, дивись! — захекано гукав до нього Павук. — А що, вже зморився? Хек-хек… От бач! А мені якби ти оце кружка бігав… хек-хек… а я сидів, крутитися не треба: на те в мене… хек-хек… восьмеро очей. От я зараз до тебе спиною, а бачу… хек-хек… що ти робиш.

— А що я роблю? — спитав Кріт і ледь помітно ворухнув хвостиком.

— Хвостиком ворушиш!

— А зараз — що? — спитав Кріт і швидко торкнув лапкою один свій вус.

— Вусик торкаєш!

Павукові дуже сподобалося прихвастувати, і він сказав:

— Двоє очей та ще підсліпуватих — то, вважай, нічого, і хто схоче, тебе вхопить. Усяка хапачка!

— Не так-то скраю, — образився Кріт. — Я теж, коли хочеш знати, можу бачити у всі боки.

— Як? — спитав Павук насмішкувато, але не дуже.

— А так. Ось ти паняй по своїй снасті круж-ка-біжка і зупиняйся де хоч, а я спиною до тебе одвернуся й казатиму, де саме ти зупинився.

— Нумо! — весело погодився Павук. — Тільки ж я тепер мовчатиму, бо ти по голосу вгадуватимеш. — І подався кружка.

Супроти тої дірки, в яку зазирало сонце, він став і навіть подих затамував. «Хай спробує!» — весело подумав.

— Зараз ти сидиш… напроти сонячної дірки, — сказав Кріт.

Павук мовчки здивувався, а тоді ще швидше дременув по круглій своїй сіті й знишк над самісіньким Кротом.

— А зараз ти наді мною! — сказав Кріт.

— Як же ти бачиш? — озвався Павук, і в голосі його вже не чути було хвастощів. — А казав — недобачаєш…

— Казав, — засміявся Кріт, — та не зав’язав. Бо в мене замість очей вуха бачать. — Коли ти біжиш, снасть під ногами в тебе каже:

рип-рип, рип-рип… А як зупинишся — мовчить. Отож де вона вмовкла, там ти і є.

— А-а, — кисло мовив Павук, бо вихвалятися тепер йому було нічим, а просто так гратися не хотілось. — Тоді рий свою нору, а я піду спочивати, бо так ухоркався… — і, втомлено заточуючись, пішов по своїй павутинці вгору.

— А як я твою струну вусом порву? — гукнув йому навздогінці Кріт. — Тоді що?

— Рви, — сказав Павук, не оглядаючись, — я нову натягну. У мене цих струн стільки, що на сто сіток вистачить.

І загойдався на круглій павутинці, і підобгав під себе лапки-дужки, і вже засинав, утомлений. А Кріт де стояв, там і зник під землею, тільки грудочки вгору полетіли.

НЕБЕЗПЕЧНИЙ ПРИЯТЕЛЬ

Мліє степ у малинових променях передвечірнього сонця. Мліє і сходить до неба степова імла — теж малинова. А тумани вже давно щезли: розвіяли їх сині та теплі вітри й вітерці. Парує і Курінь старий, зогрівшись за цілий день проти сонечка. А тополеня мале на верху Куреневому солодкі духмянці у степ за вітром посилає: то пахне його брость тополиними парфумами. Скоро стане та брость шовковими листочками. А зараз на ній сонце малинові краплі порозвішувало — впала роса, вечір заходить.

А Крота немає. Як врився уранці в землю, то й досі не видно. Що він там робить потемки? Чи, може, нора його вийшла вже десь аж на другому полі?

Ба ні. Сапає щось там у кутку. Сапало, сапало, тоді чхнуло. Він… Ось вигулькнув з нори гострий писочок боязкий, вуса, а далі і вся голова. Потяг носом повітря, заслінки над очима підняв ледь-ледь, та враз і сховався — і не стало ні голови, ні писка з вусами. Тільки нора чорна кругле зорить по Куреню. А в другому кутку, де почав хтось ритися та й кінчив, блиснуло двоє веселих оченят і почувся неголосний добрий сміх: хох-хох-хох…

А тоді ще й голос:

— Вилазь, Кроте, не бійся.

— Не вилізу, — озвався Кріт глухо, видно, зглибока, видно, аж із дна своєї нори. — Не вилізу, бо я тебе знаю: ти — їжак!

І справді, з кутка, де блищали очі, вибрався їжак, струснув солому з голок і сів посеред Куреня.

— Вилазь, кажу, я зараз не голодний, — промовив він.

— Еге, так я тобі й повірив, — прогув Кріт. — Ти за мною торік ганявся, щоб з’їсти… Знаю я вашого брата.

— То, мабуть, не я, хох-хох… — засміявся їжак, — бо від того року в степу не харчуюся, а тільки в селі. — Ей, Павуче!.. — гукнув угору до Павукової сіті. — Скажи йди Кротові, що я не голодний…

Павук хутенько спустився по павутині вниз (він уже відпочив за день після ранкової біган-ки) і гукнув у Кротову нору:

— Вилазь, вилазь, їжак не голодний.

— А ти відки знаєш? — спитав Кріт з підземелля.

— Знаю-знаю, — заторохтів Павук, — я всіма вісьмома своїми очима бачу, який він наїдений, і пісень співає веселих…

Кріт довго мовчав. Тоді прогув:

— Хай присягнеться, що не займе, тоді вилізу.

— Отже не займу! — вигукнув їжак і додав ображено: — Чого б же ми, під одним дахом живучи, не мирилися? Адже нам ціле літо разом жити!

Аж тоді Кріт, хоч і огинаючись, і позираючи скоса на їжака, видобувся з нори і сів біля неї близенько, — про всяк випадок.

— Ходімо в степ погуляємо, погомонимо, — сказав їжак. — Ходімо?

— Про що ж ми з тобою гомонітимемо? — буркнув Кріт. — Як я сердитий, а ти ні.

— А так і гомонітимемо, — одказав їжак. — Ти сердито, а я ні. Хіба, якщо вдачі у нас різні, то й сваритися неодмінно? Вдача — це таке: сказав їй «мовчи!», вона й мовчатиме. Треба тільки гарненько сказати. То ходімо?

— Ходімо, — не дуже охоче погодився Кріт. — Тільки, як тобі починатиме хотітися їсти, скажеш…

— Гаразд, — погодився їжак. — Як схочеться мені їсти, я почну бубоніти отако: бу-бу-бу… Тоді ти краще тікай.

І перший пішов із Куреня. А слідом за ним почапав і Кріт.

Степ уже вбирався у вечорову просинь. Спершу вона, як вода, вступила у видолинки, стала у полинових кущах та побіля них, а далечінь була вже вся синя. Над нею аж ген-ген крайнеба червоніла сонячна заграва та вітерець ледве чутно дихав.

— Я тебе од самого полудня ждав, — промовив їжак любенько, бо таки бачив, що Кріт побоюється його. — Самому, знаєш, така нудьга. Мурахи — ті за роботою світа білого не бачать, все вештаються, як на пожежі. Та ще й дрібні вони дуже як для мене. Ти йому щось скажеш, а його й не видно. Хіба то балачка?! Павук, той усе мух виглядає… Обізватися ні до кого. А я, правду кажучи, як не голодний, люблю поміркувати з ким-небудь у парі, погратися, поспівать… А тебе нема ’й нема. Що ти там хоч робиш під землею?

— Риюся, — одказав Кріт. — Домівку собі будував. Три поверхи вже вивів, тепер ще один треба. Хороша тут земля, під Куренем, черв’ячків повно…

— Як — три поверхи? — здивувався їжак. — Хіба тобі просто нори мало?

— Мало, — сказав Кріт. — Ноги, бач, у мене хоч і дуженькі — і то лиш передні, та не бистрі; очі недобачають; голок, як у тебе, немає… Отож і доводиться рити не одну нору, а багато і на кілька поверхів. Скажімо, пішов дощ — так і знай: нижній мій поверх заллє. Пішов більший — і другий заллє. Куди подітися? Тікаю на третій або ж на четвертий. А буває, Вужака вповзе. Ух! — по цих словах Кріт аж затремтів, а перетремтівши, сказав: — Очі світять, язик як голка… Правда, я йому теж пальця в рот не кладу, а поповоджу з поверху на поверх. В мене голова обертом іде, ну й він покрутиться!

— А як на останній поверх зажене, тоді як? — аж зупинився од цікавості їжак.

 
 
вгору