— Ні-і, в с-е-ело не треба, — цокотів той досить жваво зубами. — Я с-сам.
— Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? — спитав Митько.
— Я хотів вас налякати, — схлипнув Василь, — та в ременях заплутався.
— Ха! Налякати! — гордо мовив я. — Ми не з лякливих, правда, Митю?
— Еге, не з лякливих, — протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. — А каністри хто злякався?
— Якої каністри?
— І слідів.
— Та яких слідів? — насторожився я.
— Дивіться яких! — він важко відліз навкарачках у бік, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою і з розмаху вдарив об пісок. — О! О! І сьо!
Всюди, де опускалася та дерев’янка, з’являлися сліди, такі знайомі сліди Митькозавра.
— То це ти? Це ти ставив оті сліди? — скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине наша мрія про велике відкриття.
— А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, — у сестри з намиста зняв. Та то і не бурштин зовсім… І дерева граблями подряпав, і вороняче пір’я поклав. І в тромбон дудів — Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам’ятаєте? Так то я прив’язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. «За ногу вхопить!» Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають…
Легка тінь нашого Митькозавра змигнула востаннє перед моїми очима і зникла назавжди.
Василь закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.
— А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.
— Ах ти ж… Ах ти ж брахіцефал, — засичав я, підступаючи до нього. — Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни!
— Та кинь, Сергію, — озвався Митько. — Давай краще подякуємо йому, — мовив раптом.
— Подякуємо? — дурнувато гигикнув Василь. — За що подякуєте?
Я теж здивовано зиркнув на Митька.
— Васю, — почув я голос мого друга. — А що ти знаєш про стегозаврів?
— Стегозаврів? — перепитав той.
— А про археоптерикса?
— Кого-кого?
— А про індрикотеріїв? — не став навіть повторювати Митько.
— Та йди ти зі своїми птеріями.
— Так от, Васю, ми тобі вдячні, Васю, за те, Васю, що ти влаташтував нам такі чудові канікули. Ми, Васю, відкрили для себе такий світ, якого тобі, Васю, і не снилося. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні.
— Но-но, легше там, — озвавсь Василь. Він уже трохи оговтавсь, і видно було, як допекли й дошкулили йому Митькові слова.
— От за це й спасибі тобі, Васю, — не звернувши уваги на цей застережливий вигук, закінчив Митько. — Ходімо, Сергію.
І ми пішли. А Василь лишився на піску — мокрий і жалюгідний.
Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. Я крокував поруч із Митьком і думав: «Як здорово минув у нас цей місяць».
«А колекція? — нараз виринуло в моїй пам’яті. — А як же колекція? Але ж у нас попереду ще півліта, — тут же заспокоїв я себе. — Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком».
Поки ми з Митьком…