"Увесь пiде в мене, — це по нас обох уже видно", — i в хатi стало весело, а менi й за хатою свiтило сонце…

Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало i перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тiльки це навчило так бiгати, що потiм нiхто в селi не мiг перегнати мене, чим я неабияк пишався.

Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вiкнами снiг, усе в менi похололо: як же я тепер пiду до школи? В хатi цього ранку журився не тiльки я, але й мої батьки. Пiсля снiданку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна i сказав:

— Снiг не снiг, а вчитися треба. Пiдемо, Михайле, до школи, — вiн узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надiв заячу шапку.

— Як же йому, горопасi, без чобiт? — болiсно скривилася мати.

— Дарма, — заспокоїв її батько. — Тепер такий час, що не чоботи головне.

— А що?

— Тепер головне — свiжа сорочка i чиста совiсть, — посмiхнувся батько, — Правда, Михайлику?

— Правда, — щiльно притуляюсь до тата, i ми обоє пiд зiтхання матерi покинули оселю.

Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякi школярi на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав i з жалю, i з тiєї радостi, що батько не дасть менi покинути науку.

Отак першi днi зими тато заносив мене у школу, а пiсля урокiв знову загортав у кирею i нiс додому. До цього призвичаїлися i школярi, i вчителька, i я… Якби тепер запитали, яку найкращу одiж довелося менi бачити по всiх свiтах, я, не вагаючись, вiдповiв би: кирею мого батька. I коли iнодi в творах чи п’єсах я зустрiчаю слово "кирея" — до мене трепетно наближаються найдорожчi днi мого дитинства.

Якось, коли надворi хурделило, батько припiзнився, i тiльки надвечiр, заснiжений, з обмерзлими вусами, але веселий, вiн зайшов у клас i голосно запитав:

— А котрий тут безчобiтько?

— Це я! — вискочив з-за парти, де сидiли мої однокласники.

— Хто це ти? — наче не пiзнавав мене батько.

— Син Панасiв! — бадьоро вiдповiв я.

— Тодi лови! — батько кидає менi справжнiсiнького бублика. Я пiдстрибую, перехоплюю гостинця i радiю, що вiн навiть iз маком.

— Ви на ярмарку були? — питаюся, шкодуючи їсти бублик.

— На ярмарку.

— I щось купили?

— I щось купили! — весело i змовницьки пiдморгнув менi батько, а з його брови закапав розталий снiг. — Ось дивись! — вiн потрусив киреєю i на пiдлогу упали справжнiсiнькi чоботята.

Я спочатку остовпiв, поглянув на чоботята, далi на батька i знову на чоботята, що пахли морозом, смолою i воском.

— Це менi? — запитав я тихо-тихо.

— А кому ж? — засмiявся батько. — Взувайся, сину. Я пiдхопив чоботята, пiдняв їх угору, i вони блиснули срiбними пiдкiвками.

I менi згадалися дiдовi слова: "Будеш iти межи люди i вибивати iскри…"

РОЗДIЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Справи мої пiшли вгору: у цьому ж навчальному роцi мене вiдзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечнi слова, нахвилювавши ними себе й мене.

Вдома батько здивувався успiхами свого отряхи, заховав у пiдрiзанi вуса посмiшку й сказав:

— Коли так, то хай буде не гiрше… Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:

— Що тiльки буде з цiєї дитини?

А я взявся писати п’єсу. Напевне, прочитавши цi слова, не один читач поведе правим чи лiвим плечем i засумнiвається: чому саме п’єсу, а не вiршi? На все, як сказав один фiлософ, є свої причини. Були вони й на п’єсу.

Цiєї зими в нашому селi вперше заговорили про "тiатри". Що воно таке, нiхто не мiг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли рiзнi. Однi казали, що "тiатри" — це якесь iнтересне з переодяганнями лицедiйство, другi — ет, бiльшовицька вигадка, третi — "люзiон", де пускають в очi i ману, i туман, четвертi — витiвка самого нечистого, бо на сценi в темрявi, буває, з’являються русалки, а iнколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навiть чув, що одна п’єса так i називалась "Сатана в бочцi".

Дядько ж Микола пояснив, що "тiатр" — стояща штука, бо там показують гарних жiночок у коротеньких спiдницях. А через те, що в нас тодi носили спiдницi до п’ят, дядьковi Миколi одразу ж перепало за безсовiснiсть од тiтки Ликерiї. На це дядько вiдповiв по-французьки:

— Прошу, мадам Ликерiє, пардону.

I "мадам Ликерiя", кинувши рогачi, затрусилась од смiху.

Кiлька днiв у селi тiльки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольцi почали для вистави позичати в селян стiльцi, лампи, миски, чарки й навiть спiдницi, з яких хитромудре мали виходити старосвiтськi широченнi штани. Цю позичку комсомольцi називали реквiзитом, а хтось iз багачiв пустив поголос, що це — реквiзицiя. I деякi наляканi жiнки метнулись одбирати свої спiдницi, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву.

Для мене тодi слово "театр" бринiло i привабливо, i страшнувато: а що, коли й справдi з темряви вискочить чорт? Але тодi цього не трапилось… Це сталося значно пiзнiше…