— Та нi, у самого попа!
— Тороч та балакай! — Тепер я зневажливо махаю рукою, бо добре знаю скареднiсть нашої блiдавовидої попадi, в очах якої зеленкувато застоявся мед, а на язицi трималася жовч; присадкувата i широка, мов дзвiн, матушка цiлоденне товчеться на своєму попiвствi i все буботить що тепер настало не життя, а один розор — усi i всякi руїнники об’їдають та обносять її статки. Правда, коли на попiвському подвір’ї стоять червонi козаки, матушка до їхнього вiд’їзду стає тихою, нiби зiтхання, i навiть наймичку Мар’яну називає не богопротивим плевелом, а — серце моє…
— I ти нiяк не вiриш, що я в попа обiдав? — пастушок удавано байдуже лягає горiлиць на стерню, кладе в узголiв’я сплетенi руки i ловить очима бiлi хмари, що з своїх краєчкiв обтрушують та й обтрушують на поле нитки бабиного лiта.
— А хто й повiрить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя аж на покуття посадила тебе?
— Дурний, та й годi! — задоволене пiдсмiюється Петро. — Матушки саме дома не було: вона аж у Лiтин поїхала храмувати. А наймичка Мар’яна чого тiльки, чуєш, не поставила на стiл i… — вдовиченко напівпiдводиться з землi, а голос його стихає, нiяковiє… — i чорнобривцем назвала мене, i казала, що я, кхи… вигарнiв.
— О!
— От тобi й о! — Петро збирає в оборку потрiсканi вуста, напевне, передумує, чи варто було говорити оте, що про нього сказала дiвчина, бо вже й ми перехопили од старших поведенцiю зверхньо ставитись до того, що говорять жiнки. — Думаєш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрiбно менi!
Нi, я не думаю, що вiн вихваляється. Слова Мар’яни вражають мене. Тепер я зовсiм iншими очима оглядаю пастушка, його старий залоєний картузик, ганчiр’ясту одежинку i чи не вперше бачу, що вiн справдi славний: i брови в нього чорнi, сосонкою, i очi красивi.
Як iнодi важливо буває, щоб хтось видiлив у людини щось гарне та й iншим, менш видющим, пiдказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише купинами яворiв i тополь окреслюється село, i тепло згадую заповзяту попiвську наймичку Мар’яну, оту босоногу з двома рухливими косами вiхолу, що все робить навбiжки, пританцьовуючи i смiючись або спiваючи. Навiть коли матушка сварить її, наймичка насочується смiхом, продаючи бiлi пiдкiвки зубiв i аж три ямки: двi на щоках, а третю на пiдборiддi.
— Нема на тебе, шибайголово в спiдницi, нi грому, нi блискавки, нi трясцi, нi трiсця, нi лихої години, анi синього смутку.
— То й добре, що нема! Хай i повiк не буде — не зажурюсь! — дивиться кудись поверх матушки Мар’яна, пританцьовує на мiсцi i пiдсмiюється.
Попадя озирається довкола, зiтхає:
— Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная… Запам’ятай, маловiре, моє слово: будуть тебе невдовзi тягнути куцохвостi у саме пекло i тiльки одним свiжим мотуззям, бо старе не витримає.
— Гi! Поки вони собi натiпають конопель та насучать мотуззя, то я ще наживуся.
— От хай мене уб’є золотий хрест, — била себе роздутою рукою в пiдпаристi груди попадя, — коли не кинуть тебе хвостатi аж на саме днище геєни огненної.
— I там, кажуть, матушко, є люди!
— Свят, свят, свят. I що ти, богопротивна, мелеш i вже наперед шукаєш кумпанiю в пеклi? Зникни i щезни з моїх очей, вiдлюдку!
— Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? — смиренно питає Мар’яна, а з кiнчикiв її вiй аж капотить молодече життєлюбство.
— Революцiонерка! — нарештi волала матушка, сама лякалася цього слова, одразу ж руками стримувала серце, а очi пiдводила до неба: — Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная, прости i остави…
А наймичка, метляючи спiдницею i косами, вже проворно бiгла до обори чи на город i скрiзь ронила на стежки i дорiжки безжурний смiх чи пiсню. В селi, хто знав Мар’яну, жалували її, зичили добра i гарного жениха, який мав би земельку i славно хлiборобив.
"Так от хто менi зможе пособити — знайти в попа якусь книгу, i чого ранiше не додумався до такого?" — веселiю я, вже не дослухаючись, як розкошував пастушок за панотцiвським столом.
— Ну, бiжи на обiд, бо перепадешся на смик, — нарештi каже Петро i виймає з кишенi свою єдину цяцьку — кресало з напильника i кремiнь аж з Карпатських гiр, де воював з австрiяками його дядько.
Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитiвського ставочка, де були отакеннi коропи, аж поки їх не повиглушували бомбами. Тут срiбно жебонить синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до неї, п’ю її спiв i прислухаюсь до шелесту отави. Я дуже люблю, як спiває вода, — весною вона з ревiнням нуртує по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi, рве греблi, влiтку — ледь-ледь награє у сопiлку, а взимку тiльки iнодi спросоння писне, як в’юн, i знову спить.
А ви чули, де i як вона прокидається? От пiдiть напровеснi до яружанських трьох ставкiв, де Куценький Михайло проживав, i ви побачите сонячно розтрушений на снiгу лiщиновий цвiт, а пiд снiгом почуєте зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип, i знову голос жайворонка. Ото вже й знайте — прокинулась вода i дмухає в торiшню розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що настає весна, i чогось схлипує собi.