Зараз Юхрим, хизуючись пiдписарською вченiстю, пишається серед парубкiв, лускає насiння i пiдсмiюється над дiвчатами, що, спiваючи, "садять василя" — зiлля юностi. Це тiльки в пiснi таке може бути, що першим часом дiвчина садить квiтку кохання, другим часом поливає, а третiм — уже бере цвiт у свiй вiнок молодостi i з ним iде до судженого.

— Дядьку Юхриме, — з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирiзом галiфе, в кишенях якого вмiстилося б по доброму поросятi. Тодi саме у нас пiшла — мода на галiфе — чим бiльше, тим краще.

— Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. — Юхрим застережливо пiднiмає палець правої руки, а лiвою поправляє своє зобиджене галiфе. — Чого тобi, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш?

— Нi, — розгублено дивлюся на округленi щоки й пiдбiрчастi уста парубка.

— Так чого ж притирився? Яке соображенiе розуму мав? — сам з задоволенням прислухається до своєї мови.

— У вас книжки е?

— Прочотнi чи з розмишленiями?

— Ні, може, є без розмишленiй.

— Усе в мене є, але що тобi до того, иуцьверiнку? Сватами ж ми, розкидаю мiзками, не можемо бути.

— А чого? — смiливiшаю я. — Може, на чомусь i зiйдемось?

— Хiба що на ремiнцевi, — веселiшає парубок. — Соскучився, натурально, за ним?

— Не дуже. I якi у вас є книжки?

— Возможнi i навiть невозможнi, — щось згадує Юхрим i гигикає. — Але я знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть "Пригоди Тома Сойєра". I вони є в дядька Юхрима.

У мене аж у грудях тенькнуло, бо скiльки я чув про тi незвичайнi пригоди, аж ось i напав на їхнiй слiд. У моїх очах починає жалiснiти прохання, i я пiдробляю свої слова пiд Юхримовi:

— Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати "Пригоди Тома Сойєра"? Возможна чи невозможна така возможнiсть?

Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипiв, мов хвiртка:

— Насмiшечки, заводiяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi!

— Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися над старшими, та ще у великоднi свята?

Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся,

— Є ж такi недоколиханi, що не мають анi поняття, анi елеганцiї, а тiльки й соображають насмiшечки собi, — на когось гнiваються очi й уста, окантованi грубими пружками.

— Еге ж, — погоджуюсь я. — То дасте менi "Пригоди Тома Сойєра"?

— А нащо вони тобi?

— Читати.

— Читати? — знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвiтне сказав, i вибирає з жменi. соняшникового насiння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, i вiн нахиляється до мене : — Добре, дам тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.

Надiя моя розповзається по цвинтарi, але я хапаюсь за її клаптi:

— Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де його тепер дiстанеш?

— До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi її не струблять. Пам’ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насiння. — Вiн одвертається од мене, дженджуристе поправляє галіфе, картуз i починає скалити зуби до дiвчат.

А ти стiй на цвинтарi i ламай собi голову, де дiстати насiння Юхриму, бодай вiн однi гарбузи мав од дiвчат. Нi, таки невезучим народився я, та й годi. Недарма ж каже мати, що хто вродиться в маї, то все життя буде маятися. I на якусь часину померх мiй великдень, аж поки я не забрався з такими ж, як сам, збитошниками на дзвiницю. Отут ми вже порозкошували бiля дзвонiв, i вуха залишились цiлi: на великдень навiть дзвонар шанує нашi вуха й чуби…

Одразу ж пiсля свят я помiтив, що мати, перед тим як надiти блузку, пiдперiзується чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.

— Мамо, що то ви носите? — здивувався я. — Це такий жiночий пояс?

— Дурненький, — посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав’язала свiй химерний пояс.

— Скажiть, мамо.

— Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння.

— Гарбузове? — про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр, — чи не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i пiдсмiюється надi мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка i перець на язицi.

— Тож сказала, що гарбузове.

— Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? — обережно випитую, щоб не попастись у сильце.

— Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому ранiше прокидалося життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як пiдсвинки, лежать?

— Бачив.

— Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособляє.

Але мене не так зацiкавило вигрiвання, як саме насiння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. I закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля бiля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить "он звiдти", але вже не мiг нiчого зробити з собою.